Діяльність, як чинник розвитку особистості, шляхи підвищення ефективності процесу виховання

Діяльність як чинник розвитку особистості

Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розви-ток особистості здійснюється в діяльності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

1) суб'єкт з його потребами;

2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об'єкт, на який спрямовано діяльність;

3) засіб реалізації мети;

4) результат діяльності.

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, нав-чальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, на-скільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяль-ності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до са-мостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».

Важливою умовою ефективності розвитку особистос-ті у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здат-ність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра ці-леспрямованого, планомірного перетворення навколиш-нього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. Останній вид активно-сті називають самовихованням.

Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають провідним видом діяльності для маленької дитини, хоча важливою вона є й для школярів, нерідко граються і дорослі. Навчання характерне для школяра, але навчаються також дорослі люди. Праця — вид діяльності, яку здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів діяльності за принци-пом, що маленькі діти граються, школярі — навчаються, а дорослі — працюють, певною мірою відносний. Можна погодитися лише з твердженням, що на кожному віково-му етапі превалює певний вид діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному роз-витку дитини. Тому змалку слід підтримувати дитячу ці-кавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в неї інтерес до знань. В. Сухомлинський з цього приводу пи-сав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у нав-чанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитич-ного існування»1.

Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, готує до майбут-нього професійного самовизначення.

Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в ко-лективі, вчить її підкорятися і керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній ак-тивності є потреби. Завдання педагога — відкрити вихо-ванцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів ді-яльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання

Підвищення результативності виховного процесу зав-жди було актуальним питанням. Нині школа прагне дола-ти формалізм, удосконалювати виховну діяльність педаго-гічних колективів.

Подолання формалізму у виховній роботі школи мож-ливе завдяки уникненню безсистемності, усуненню заорга-нізованості учнів безліччю непотрібних заходів.

Типовими проявами формалізму у виховному проце-сі є:—

дроблення виховного процесу, тобто однобічно-аналі-тичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить цілісності реального про-цесу розвитку людини й колективу. Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих за-ходів;—

гонитва за кількістю виховних впливів, що супере-чить характеру реального процесу розвитку людини і колек-тиву, який визначається передусім якістю виховання;—

однобічність трактування впливу, яка суперечить ба-гатостороннім виявам реальної людини і колективу. Так, бе-сіду, доручення тощо нерідко розглядають як засіб лише мо-рального або естетичного виховання, хоча насправді вони є комплексними методами виховання взагалі;—

відсталість форм виховного впливу, традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, якій суперечить динамізму розвитку особистості та колективу, що потребує протиставлення оновлених і збагачених педагогічних та ін-ших традицій;—

невиразність виховного впливу, відсутність індиві-дуально-диференційованих форм, тобто однобічний підхід до виховної роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить реальному процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються загальне, окре-ме (групове) та індивідуальне;—

зовні показний характер виховної роботи, що супере-чить характеру внутрішнього розвитку людини і колекти-ву, тобто виховання має охоплювати відкриті та прихова-ні впливи на особистість, що формується. їх мета — розви-ток внутрішніх установок;—

незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчаючий характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядається тільки як об'єкт впливу, і стосунки між ним і наставником є суб'єкт-об'єктні, але практично вони мають бути суб'єкт-суб'єктними, коли особистість старшого, або більш досвідченого, не піднімається над особистістю молод-шого, або менш досвідченого, не «давить» її своєю перева-гою чи авторитетом, коли спілкування і діяльність відбу-ваються на паритетній основі1.

Удосконалення виховного процесу в школі передба-чає:—

організацію виховних центрів — створення музеїв, те-матичне оформлення рекреацій. Як стверджував В. Сухомлинський, у школі і стіни повинні говорити. Така інформаційно-образна насиченість шкільних приміщень не тільки зба-гачує учнів знаннями, які виходять за межі навчальних про-грам, а й має відчутний виховний вплив на них;—

органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва, орієнтації уч-нів на вибір професії, потрібної для їх міста чи села;—

створення в школі морально-психологічного кліма-ту поваги до знань. Школа має пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бу-ти вихованою і освіченою. Це потрібно й суспільству. Тре-ба долати тимчасове явище неповаги до вихованості й ос-віченості, яке, на жаль, ще існує;—

підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня вихованості колективу й окремих учнів. Школа повинна відчувати, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи. На почат-ку XX ст. в Україні