Пріоритетним напрямком розвитку сучасної педагогічної теорії і практики є створення системи національної освіти і виховання, системи, адекватної потребам українського державотворення й формування високоосвічених, духовно багатих і морально стійких особистостей, гідних громадян демократичної європейської держави. Створення такої виховної системи націлює на істотні зміни в системі народної освіти, зокрема в суспільному дошкільному вихованні. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань дитячого садка, на які вказано в перспективній Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття") [6] і Концепції національного виховання [17], визначну роль має відіграти народна педагогіка, етнопедагогіка, національна культура й духовність.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за сутнісним змістом, характером та історичним покликанням (І.Мартинюк, І.Мельникова, Р.Осипець, О.Феоктистова та ін.). Адже нація – це насамперед система різноманітних природних ознак (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних та психічних), історично зумовлених особливостей характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Важливо, щоб різні ознаки, якості людей залежно від національної приналежності максимально враховувалися при організації педагогічного процесу. Йдеться про наповнення цього процесу самобутнім змістом, засобами, методами виховної роботи, які вироблялися в кожній нації протягом віків і є невід'ємними складовими етнопедагогіки і народної педагогіки.

У педагогічній літературі існує багато підходів до трактування народної педагогіки, домінуючим серед яких вважається визначення А.Ізмайлова: "Народна педагогіка – це сукупність накопичених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу" [15, 76].

На сучасному етапі в Україні проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні й навчанні дітей досліджує ціла плеяда науковців (Л.Андрушко, А.Богуш, В.Крижанівська, Н.Лисенко, Л.Мафтин, М.Стельмахович та ін.). За результатами цих досліджень визначені компоненти, які об'єднує в собі народна педагогіка. Це народне родинознавство, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна деонтологія.

У багатогранному педагогічному процесі велику вагу має родинна педагогіка як первинна ланка виховання. Адже сім'я як найменший осередок народу здавна була виразником народно-педагогічної мудрості. У сім'ї дитина виховувалася рідною мовою, усім укладом родинного життя, домашнім побутом, атмосферою взаємин між старшими і молодшими. Це й закладало фундамент особистості дитини, живило її корінь духовності, моральності, патріотизму, громадянськості.

"Усі нахили дитини, її здоров'я, її характер, – вважала С.Русова, –усе це розвивається й зміцнюється в перші роки життя" [28, 41]. Тому щира атмосфера в сім'ї, добросердечні стосунки між членами родини – основа майбутнього дитини, її духовності. Саме батьки повинні дати лад дитині, збудити усі здібності й викликати самостійну думку, задовольнити потребу активності й виховати добрі соціальні почуття. Знання й досвід народу щодо створення й збереження міцної, здорової й щасливої сім'ї об'єднує в собі народне родинознавство, а народну мудрість соціалізації дитини в сім'ї репрезентує батьківська педагогіка.

Народне дитинознавство як складова народної педагогіки, за М.Стельмаховичем, концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного дозрівання та включення в доросле життя [29].

Перші роки життя, вважають сучасні дослідники (Г.Григоренко, П.Ігнатенко, В.Інжестойкова, В.Поплужний та ін.), закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які зв'язують її зі своїм історичним коренем, національним іменем та походженням і впливають на формування пам'яті родоводу, любові до своїх батьків, отчого дому, народу, на зародження національної свідомості, почуття відданості Батьківщині. Тому слід створювати й розвивати дитячі садки на засадах української народної педагогіки й етнопедагогіки, традицій українського дошкілля. При цьому слід враховувати здобутки української педагогічної науки й передового досвіду дошкільного виховання, самобутності нашої педагогічної культури й національної вдачі української дитини, досягнень сучасного наукового прогресу.

Головне завдання народної педагогіки – виховати справжню людину, тобто прищеплювати дітям змалку деонтологічні риси: працьовитість, любов до рідної мови й культури свого народу, почуття приязні до інших народів; шанобливе ставлення до батьків, землі, хліба; шанування народних звичаїв, традицій тощо.

Зміцнення педагогічних позицій родинно-суспільного виховання і формування підростаючої особистості оптимально реалізуються тоді, коли дошкільники зростають і розвиваються, засвоюючи духовні надбання народу, коли у виховному процесі широко застосовуються споконвічні засоби впливу, завдяки яким кожне наступне покоління практично продовжує національні традиції та звичаї, сімейно-побутову й суспільну культуру (Г.Бійчук, Я.Журецький, В.Корженко та ін.).

Такий підхід спрямовує дошкільну науку і практику на відновлення принципів гуманізму, народності, природовідповідності.

Народні педагогічні засоби впливу на дітей дошкільного віку багатофункціональні й високоемоційні, оскільки і розважають дошкільників, і задовольняють їхню допитливість, естетичні потреби, невтомне прагнення до руху, творчого мислення, спонукають до співробітництва.

До могутніх виховних засобів народної педагогіки, які досліджує народна дидактика, належить рідна мова, народні ігри й іграшки, дитячий фольклор, музична, пісенна, хореографічна, художня народна творчість, національні звичаї, свята, обряди тощо.

Народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний чинник виховання дітей. Нею дитина прозріває, мислить, з її допомогою прилучається до духовних цінностей свого народу й загальнолюдських надбань (Л.Ігнатенко, Н.Косарєв, Л.Крицька та ін.). Рідна мова, на думку В.Сухомлинського, – це безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції.

Опанування рідної мови починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння культури мовлення триває протягом усього життя. Ось чому народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає у новонародженої дитини відразу,