Особливу виховну цінність несуть у собі усна народна творчість та дитячий фольклор (потішки, забавлянки, казки і т. ін.). Вони сприяють розвиткові пам'яті та уяви дітей, відшліфовують мову, роблять її поетичною і милозвучною. Крім того, їх засвоєння сприяє прилученню дітей до народних традицій, пізнанню ними джерел народної мудрості й багатства пращурів, вихованню любові до рідної землі і людей, які живуть на ній, прагнення утверджувати добро, правду, красу.

Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали К.Ушинський, Є.Водовозова, Є.Тихєєва, С.Русова, В.Сухомлинський та ін. Так, К.Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна така гра містить у собі доступні форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими. Будучи надзвичайно образними, емоційно-наснаженими, доступними, народні ігри та забави захоплюють дошкільників своїм змістом і формою, розвивають розум, кмітливість, винахідливість, збуджують глибокі почуття й благородні поривання.

Цінним надбанням національної та світової педагогічної культури стала українська народна іграшка. Свищики, окариви, ляльки, музичні інструменти, виготовлені з найрізноманітніших матеріалів, оздоблені розписом чи покриті кольоровою глазур'ю, дуже приваблюють дітей і спонукають до творчої діяльності, розвивають естетичний смак та прилучають до національної культури.

Важливим чинником передачі підростаючому поколінню досягнень культури та релігійних основ виступають народні традиції, звичаї та обряди. На думку українських дослідників (В.Скуратівський, М.Стельмахович, О.Шокало), звичаї та обряди – це не просто регуляція вияву святкових дійств, а вища духовна діяльність, яка підпорядковує поведінку людини певним ідеальним нормам. Залучення дітей до дійової участі у звичаях та обрядах рідного народу дає їм змогу практично пізнавати його культурно-історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів.

Основні засади народної педагогіки та етнопедагогіки втілюються в практиці дошкільних закладів у вигляді народознавчої роботи.

За визначенням Л.Крицької, Н.Косарєва, В.Поплужного, народознавство – це система фундаментальних знань про конкретний народ, про особливості його трудової діяльності й побуту, менталітет, матеріальну та духовну культуру, історичний досвід і нинішній спосіб організації життєдіяльності, його традиції, звичаї, знання про родовід людини, спосіб життя та виховання в сім'ях, про отчий край і все, пов'язане з ним, місце і роль народу в розвитку світової цивілізації тощо.

Педагогічний аспект українського народознавства передбачає обґрунтування ефективності впливу народного досвіду, прогресивних традицій на дітей відповідно до їхніх вікових, психофізіологічних та етнічних особливостей, підходів до визначення змісту, відбору навчального матеріалу та складання навчальних програм, планів, аналіз народного досвіду з розумового, морального, громадського, екологічного, трудового, фізичного, родинного, релігійного виховання, критичне осмислення й перенесення його ідей у практику сьогодення. Педагогічний аспект народознавства спрямований на те, щоб діти засвоїли народну мораль, певні норми поведінки, етику й естетику побуту, культуру, оволоділи вміннями та навичками трудової діяльності, фізичного вдосконалення тощо. Крім того, українське народознавство має стати підґрунтям для формування у дітей патріотичних почуттів та прищеплення загальнолюдських цінностей.

Національне і загальнолюдське, на думку Б.Кобзаря, В.Поплужного та ін., – це взаємопроникаючі, взаємодоповнюючі аспекти в процесі пізнання дитиною особливостей життєдіяльності свого етносу, в її духовному розвитку та становленні як громадянина. Національне не виключає вселюдського; вселюдське містить в собі здобутки цивілізованих націй. Людина в своєму біологічному та духовному розвитку проходить процес від пізнання і засвоєння свого рідного, національного до загальнолюдського. Від роду до народу, нації і до світової спільноти – такий природний шлях становлення цивілізованої людини.

1.2. Проблема становлення сучасної системи освіти й музичного виховання

Одним з напрямів реалізації концепції національної освіти в Україні виступає гуманізація й гуманітаризація навчання і виховання школярів, перебудова й вдосконалення роботи навчально-виховних закладів, у тому числі й нового типу. Цей шлях сприятиме вирішенню проблем, накопичених у системі національного музичного виховання і навчання.

Наявна економічна й культурна ситуації призвели до розбіжностей між можливостями школи і соціально-культурними потребами суспільства. Головні функції школи звелися переважно до передачі учням знань, умінь і навичок пізнавальної діяльності. Поза увагою усе частіше залишаються інші важливі завдання – передача досвіду творчої діяльності й емоційно-цілісного ставлення до світу. Зрозуміло, що без вирішення цих завдань не можуть бути виконані у повному обсязі й перші [40, 58].

Важливою проблемою сучасної школи є різні підходи до визначення національної компоненти у змісті освіти. Це призводить, з одного боку, до вульгаризації ідеї національного відродження, етнографізму освіти внаслідок відсутності наукового підходу до синтезу цінностей національної культури в змісті навчання і виховання. З іншого боку, використання національної етнічної компоненти для затвердження культу однієї нації веде до того, що школа нехтує інтересами особистості на користь національним ідеям. Очевидно, що соціальна місія школи полягає саме у збагаченні й примноженні національної культури, а не в консервації минулого. Вирішення цієї проблеми вбачаємо у розкритті суті національного характеру освіти, національної та регіональної своєрідності школи, яка має бути відкритою для усіх культур, не розчиняючись, а співпрацюючи з ними через використання кращих досягнень, традицій, ідей. Слід прагнути не лише до реалізації можливостей усталених напрямів, типів і форм музичного виховання презентувати національну культуру, реалізовуватись у контексті їх традицій, а й до орієнтації музичної педагогіки на пошук нових шляхів і засобів розвитку особистості.

Саме так можуть виникати не тільки різні моделі шкіл, а й вноситися корективи та зміни до навчального процесу шляхом аналізу й синтезу існуючих навчальних програм і планів. Тим більше, що ситуація сучасного шкільного життя вимагає передусім замислитися над необхідністю вдосконалення й розвитку досягнутого, перевіреного практикою, а не