Зумовлена межовим геополітичним розміщенням постійна загроза існуванню, відчуженість від усіх матеріальних святощів суспільства за умов феодальних відносин, невпевненість у завтрашньому дні, породжена соціальним і національним безправ'ям, виробили в українців риси безкорисливості, певною мірою аскетичне ставлення до земних благ, відчуття якоїсь неповноцінності. Цей їхній психологічний настрій підвладний сприйнятим ними християнським ідеям покірності, терплячості, скромності.

Демократизм спільного співжиття українців зумовив те, що кожен з них є самостійним господарем, людиною самою по собі незалежною. А характер суспільних відносин спричинив у них індивідуалістичну зорієнтованість. Та навіть будучи інтровертом, індивідуалістом за своїм характером, українець залишається людиною доброю й милосердною, має співчуття до знедолених, скривджених. Це зумовлено насамперед ототожненням ним себе з іншими людьми, віднайденням у них свого Я. Саме тому українцеві близька християнська заповідь любити ближнього свого як самого себе.

Роль релігійного чинника в існуванні й розвитку національної духовності українського народу дуже неоднозначна. Характерним є, зокрема, те, що немає абсолютного збігу МИ релігійної спільності (певної конфесії) з почуттям національного МИ. Такий незбіг існував і за часів Київської Русі, коли християнство було релігією знаті, а язичництво – низів; і за часів польсько-литовської державності, коли знатні прошарки виявляли свою прихильність до римо- чи греко-католицизму, а прості люди лишалися переважно в лоні православ'я. Таку картину спостерігаємо і в XVII – XIX стст., коли низи залишалися на рівні народного християнства, а провідні верстви схилялися або до російського православ'я або до римо-католицизму. Під впливом постійних міжконфесійних конфронтацій в Україні відбувалося послаблення цілісності етнопсихе, загалом деградувала етнічна самосвідомість. На динаміці свідомості національного МИ також негативно позначилася підміна національного почуття релігійним, протиставлення релігійного МИ національному.

Це виявилося, зокрема, за часів колоніального поневолення України Росією. Після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р. православна церква, з одного боку, почала слугувати засобом денаціоналізації українців, а з іншого, своєю боротьбою проти греко-католиків, протестантських течій і залишків язичництва призвела до дезінтеграції української народності. Акцентуючи на православності як на ідентифікованому імені українців, Російська православна церква цим самим знімала питання національної приналежності як неістотне, спричиняла підміну почуття національної самосвідомості почуттям якоїсь абстрактної конфесійності. Як правильно зауважив поет Володимир Сосюра, "російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника – православ'я, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я, і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: "Ми – православні".

1.4. Загальні вияви релігійності

Намагаючись визначити особливість, загальні риси релігійності українця, ми дійшли висновку, що вона виявляється насамперед в якійсь підсвідомій його впевненості в існуванні чогось надприродного, абсолютного, в Божій всеприсутності.

Її характеризує також своєрідний пантеїзм, що спричиняється великою прив'язаністю українців до землі і виражається в обожненні її через розмежування покровительських функцій над нею між різними святими, а також у гіпертрофованому уособленні природи загалом та окремих її явищ і процесів, у вшануванні певних місцевостей, дерев, птахів, рослин, тварин та ін.

Християнськість українців також має свої особливості. Вони, зокрема, відображаються наявністю в їхньому віруванні своєї трійці – Ісуса Христа, матері Божої і святого Миколая, з наданням переваг Марії-Богородиці як цариці України. Таке сприйняття християнського догмату зумовлене певним утилітарно-вибірковим підходом до нього. Це надія на заступництво й компенсацію за земні негаразди (в цьому – місія Ісуса Христа), освячення сімейного вогнища й місця жінки і ньому (в цьому – покровительство Марії-Богоматері), пошук сили, яка сприяла б життєвій, зокрема господарській, діяльності (в цьому – приклад життя святого Миколая) [12, 580].

Українці загалом і переважно двовірні. Це виявляється у вшануванні ними християнських святих і в їхньому поклонінні водночас уособленим силам природи, в синкретизмі обрядової практики. Позаяк християнство, по суті, не дало нашим предкам свого розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища, господарської діяльності, то народ сприймав його через культ традиційних божеств, котрих поступово замінили з тими самими функціями, але вже з новими іменами християнські покровителі. У свідомості українців християнство поєднувалося з усілякими повір'ями, корені яких сягали дохристиянських, язичницьких уявлень. По суті, до сьогодні в їхніх віруваннях збереглися культ предків, віра в домовиків, лісовиків і водяників. І хоча усталені за часів язичництва обряди вже не виконують свого магічного призначення і мають часто розважально-ігрові функції, без них релігійність вважається невиповненою, незначущою. Якщо позначити язичницький елемент релігійності терміном народність, а християнський, оскільки він привнесений зверху під час духовної революції 988 р., здійсненої Володимиром Великим, – терміном офіційність, то перевагу в масово-релігійному світогляді українців, який М.Грушевський називав "народним християнством", належатиме, безперечно, язичництву. Служіння християнства офіційним властям і водночас певна відстороненість його від буденної повсякденності народу призвела до того, що язичництво своєрідно окупувало сферу домашнього побуту українця, який виявляв свою християнськість переважно у сфері громадської думки і для владних осіб чи структур. Якщо українець і сприймав дещо з християнства, то знову пропускав його через сито свого практицизму, пошуків заступництва, морального імперативу.

У праці "Світогляд українського народу" І. Нечуй-Левицький писав: "Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи... Найдавніші українські міфи були