в геоморфній й певно в зооморфній формі. В українській міфології ми бачимо давні форми побуту пастушого й патріархально-хліборобського". Двовір'я дає змогу виявити ще одну рису релігійності українця – природовірство. Навіть приймаючи християнство, він "припасував" до нього свої поклоніння небу й землі, воді й вогню, певним деревам і тваринам. Так, священними барвами для українського народу є синій (небо) і жовтий (лан золотавого збіжжя). Своєрідними символами України стали Тополя і Лелека, Калина і Ластівка. Тією чи іншою мірою через весь календарно-обрядовий цикл, через обряди господарської магії проходить вшанування вогню й води. Саме вони є основними елементами улюбленого українцями літнього свята Івана Купайла. Вогонь, взятий з села під час виходу з отарами на полонину, ватаг-гуцул зберігає на весь літній сезон, а водою, в якій погасив жаринки, окроплює всіх овець. Природовірство – це не лише вияв залежності людини від довкілля, а й своєрідна форма підтвердження нею своєї спорідненості з ним.
Характерна риса релігійності українців – обрядовірство. Незважаючи на неглибоке знання змісту християнського віровчення, вони водночас прагнуть дотримуватися обрядів, розглядаючи їх як самодостатнє для своєї релігійності. Дотримання обрядів, участь у календарних святах усвідомлювалися нашим народом як вираження причетності до свого етносу, національного культурного творення. Саме закріплена обрядами спільність звичаїв була тією ланкою, яка зберегла єдність українства за умов його штучного поділу державними кордонами, а то й значного віддалення українців від свого автохтонного осередку. Згадаймо принагідне нашу канадську діаспору, котра подекуди зберегла у своєму побуті такі звичаї, які в Україні вже забули.
Поєднання широкого спектра загалом підневільної господарської діяльності, розмаїття загалом невільних суспільних зв'язків з багатим світом фантазії українців спричинило їхню високу забобонність. Виявом її є віра в магічну силу, чародійство, в різні прикмети. Всі сфери їхнього життя, отже, й особисте, різні міжлюдські й родинні стосунки пронизує безліч забобонів і обрядових дійств. І хоча за змістом вони часто близькі, проте за сюжетною основою – відмінні [12, 582].
Українцеві притаманне обережне ставлення до демонічного світу. Він в його уяві не є рівним за своїми силами з Богом і святими й вважається теологічне зумовленим явищем діяння малих духів, нечистих сил у тих сферах життя, де нібито слабкий вплив Бога, святих, самих людей.
Релігійну вдачу українців характеризує також сімейність. Це засвідчує той святковий сніп Дідух, якого ставлять на найпочеснішому місці – напокуті і який символізує і першого предка Роду, і Прадіда всього народу, і Творця й Добродія світу. Але він не є символом мертвого. Солярна прив'язність обряду внесення снопа до хати з періодом зимового сонцевороту робить його виявом народження, омолодження, очікування доброго й святого. І хоча опісля почали вносити Дідуха на Різдво Христове, цей святовечірній обряд більше демонструє віру в Бога як у Найвище Єство. На це звернув увагу К.Сосенко – відомий український вчений-етнограф. "Під ідеєю Бога, котрого, як в часі обрядів, так і в колядках, називають майже виключно господом, – пише він, – розуміє народ найвище духовне Єство; а коли навіть згадує про Ісуса Христа, особливо в старосвітських схристиянізованих колядках, то має його за Господа світу і Добродія народу".
Незважаючи на всі прагнення церкви перенести обрядові вияви релігійності українців у храмову споруду, на церковне подвір'я, їй так і не вдалося цього зробити. Святкова обрядовість нашого народу всім своїм сценарієм зорієнтована на оселю, на сім'ю.
Національний характер українського селянина виявляється і в домінуванні жінки в сім'ї, в різних побутових спільнотах. Специфічні історичні умови буття українства виключили чоловіків із господарської й побутової сфер сім'ї. На жінку покладали і догляд за дітьми й літніми батьками, і ведення домашнього господарства. Саме тому в Україні так поширено культ Марії. Практично половина монастирів і церков носять її ім'я, її зображення – майже на всіх чудотворних іконах України. Ідеалізація подружнього життя, підхід до сім'ї як до надприродно санкціонованої співдружності, звеличування жінки-матері – ось що принесло християнство в духовний світ українців. Водночас у ньому воно натрапило на шанобливе ставлення до жінки як до матері родини.
В українських обрядових дійствах домінуюча роль також належить жінці. Так, на весіллі (на відміну від російського) головною постаттю виступає мати нареченої. Кульмінаційна частина весілля – посад молодих – має відбутися обов'язково в оселі молодої [7].
Особливістю обрядової практики українців є те, що її міфологічний підтекст майже не має ніякої персоніфікації природи, в ньому немає ідололятрії небесних сил. Такі астральні явища як Місяць, Сонце й зорі, атмосферні явища – дощ, веселка, хмари та інші називаються поіменно і виступають природно. У колядках ставлення до Бога також природне і звичаєве. Запрошуючи Боженьку на "вечерейку", господар "посадив Бога посеред стола, Святу Пречисту при другім столі, усі святії та коло неї. Приймає Бога зеленим вином, Святу Пречисту солодким медом, усі святії шумнов горівков..." [12, 583].
Українці дотримуються натуральних форм в описуванні й сприйнятті Божих іпостасей, святих, вшановують і Біблію як святиню, незважаючи на поверхове знання її змісту. Пошана до священництва поєднується у них з виразним антиклерикалізмом, несприйняттям ортодоксії християнства, абстрактного догматизування, з свободою релігійного мислення й діяння. Українці ніколи й нікому силою не нав'язували своїх вірувань, не були фанатиками щодо форми релігійності. Вони її довільно міняли відповідно до своїх реальних життєвих потреб. "Українська релігія, – влучно зауважує Н.Григоріїв, – існувала не лише для неба, а