Те, що в українців немає фанатизму у ставленні до інших віросповідань, виявлялося і в тому, що вони власне ніколи не вважали конфесійну відмінність перешкодою для утворення сім'ї. Т.Рильський зазначає, що серед українців часто можна почути, що католики, як і православні, "вірять в єдиного Бога і в Ісуса Христа, тільки в них по-іншому правиться... До єврейської релігії також ставляться з повагою, оскільки "жиди вірять в єдиного Бога", до того ж це "дуже стара й дуже міцна віра". Вороже ставлення народу до панів-ляхів і до жидів має зовсім інший, не релігійний підтекст". Більше того, українець терпимий до людей, індиферентних до релігії, але якщо вони при цьому не поводяться зухвало щодо народної релігійності. Т.Рильський наводить такі слова-виправдання цієї толерантності одного селянина: "Дарма, що він не молиться, він заготовив собі місце на тім світі ділами своїми" [12, 584].

Релігійність українців – простонародна, а тому вона завжди зорієнтована на утвердження соціальної рівності й справедливості. Вона сприйнятлива також до поезії культу, схильна до поетично-урочистого релігійного настрою. Певно, тому побожність українців і не обмежується церковною обрядовістю, лише відвідинами храмових споруд, де проповіддю ідеї гріховності й відплати формуються негативні емоції, а сповнена прагнення прилучитися до певних релігійних обрядових дійств на природі чи в колі сім'ї. Саме цим пояснюється й те, що в багатьох обрядах і піснеспівах, пов'язаних з деякими християнськими святами, немає будь-яких слідів власне християнства. В них народ виражає й висловлює свої самостійні помисли й потреби. Більше того, в деяких колядках навіть звучать антитеїстичні ідеї, іронічно йдеться про Бога, який "десь загуляв", часто забуває нашу землю, не посилає їй дощу, не звертає уваги на прохання до нього.

Релігійність українського народу можна охарактеризувати як кордоцентричну. Саме так її визначив відомий український філософ П.Юркевич. Це означає, що в житті людини, в її світогляді головну роль – мотиваційну й рушійну – відіграють не розумово-раціональні сили, а скоріше сили її емоцій, почуттів, образно кажучи, сила людського серця. "Основа релігійної свідомості людського роду лежить у серці людини, – писав П.Юркевич. – Релігія не є щось стороннє для його духовної природи, вона утворена на природному ґрунті" [12, ].

Кордоцентрична релігійність є простою і не потребує створення якихось затеоретизованих богословських систем. Вона виявляється передусім у чуттєво-релігійному ставленні до життя, в релігійному забарвленні пошуків життєвої Правди.

1.5. Суперечливість світоглядних орієнтацій

Українців відзначає насамперед те, що до життя, до його складних перипетій вони ставляться із здоровим глуздом, як уроджені філософи, їхню духовність характеризують не лише риси, які мають, скажімо так, знак мінус, їм притаманні також почуття власної гідності, свободолюбство, лицарський дух і войовничість, сміливість і витривалість, привітність і поетичність. У цьому – відгомін впливів на духовний світ народу його козацької вдачі.

І ось таке хитання духовного світу між протилежними екстремами зумовило байдужість українця до питань своєї конфесійної приналежності, формувало у нього плюралістичний світогляд. Поруч з виявами релігійності в його свідомості, як це засвідчують українська словесність, календарно-обрядова поезія, твори виразників духу етносу, побутова культура, є сильний струмінь іррелігійності й вільнодумства. На терені української суспільної думки воно мало різноманітні форми вияву – релігійного інакомислення, скептицизму, індиферентизму, пантеїзму, деїзму, антитеїзму, нарешті атеїзму. Проте визнаємо те, що серед українських освічених кіл матеріалізм й антирелігійність не були поширеними. Культурні українські кола характеризує скоріше іррелігійність, релігійний індиферентизм і антиклерикалізм. Надто перебільшено (явно з ідеологічних міркувань) багатьох діячів української суспільно-політичної думки було зараховано до матеріалізму й антирелігійності. Тим часом така світоглядна орієнтованість притаманна лише окремим діячам культури України кінця XIX – початку XX ст.

Розділ 2. Поняття та основні засади християнської етики та моралі

Осмислення християнської духовної традиції є актуальним напрямом сучасних наук про людину – філософії, етики, релігієзнавства, правознавства, культурології. Зростання інтересу вітчизняних науковців, діячів культури, правознавців до цінностей християнського світорозуміння зумовлено двома важливими факторами. По-перше, – це неминуща актуальність універсалістського, загальнолюдського змісту християнської моральної проповіді, спрямованої на діалог особистостей та культур. По-друге, – увага до традиційних цінностей вітчизняної культури, самобутність якої була сформована під безпосереднім впливом східного християнства.

Поняття християнської моралі та етики в повсякденній свідомості часто ототожнюються, а зміст, значення уявляються однаковими в культурно-історичних та конфесійних традиціях. Теоретичний аналіз понять "християнська мораль", "християнська етика" та "християнська моральність" вказує на їх суттєву відмінність.

Християнська мораль являє собою більш-менш чітку систему ідеалів, цінностей та переживань у просторі "добра/зла". В центрі християнської моралі – Святе Писання, джерело нормативної регуляції та саморегуляції життєдіяльності християн. Релігійною свідомістю християнська мораль наділяється статусом імперативу. На відміну від світських моральних кодексів, критерієм належного є Вищий Авторитет – Бог. Моральне (аморальне) життя в релігійній свідомості має принципово інші наслідки, ніж у нерелігійній: не тільки моральне схвалення (осуд), але й фундаментальні для християнина спасіння або гибель душі.

Християнська моральність має певний ступінь свободи щодо моральної проповіді. Це пов'язано з тим, що моральні норми Святого Писання трансформуються у галузі особистого, інтимного переживання, безумовного під впливом життєвого досвіду, конфесійних особливостей, культурних традицій.

Християнська етика – це раціоналізація (теоретичне прояснення) вчення про мораль. Вона передбачає