до європейської культури. Античне бачення світу людини як такого, що відбиває закони Космосу, впорядкованого, розумного та прекрасного, змінилося ідеєю гріховності людини. Християнська моральна свідомість уперше пояснила природу зла, виводячи її з вільної волі людини. Гріх – наслідок зарозумілості, гордині, самовпевненості, нестриманості, невизнання обмежень, безвідповідальності (Бут. : 1-19). Первісний гріх, успадкований людиною від Адама та Єви, – причина зла. Божественний замисел виключає зло зі структури творіння. Джерелом зла стає відхід від Бога, спричинений вільною волею людини. Шлях спасіння – повернення до Бога: волею людина занепадає, волею спасається [19].
Християнська етика визначає суб'єкт моралі інакше, ніж іудаїзм та античність. На відміну від іудаїзму, в центрі нової моральної свідомості та діяльності перебуває не народ, що виконує Закон, а окрема людина, її внутрішній світ, її віра, її серце і воля. Вимоги давніх обряду і табу, санкції держави та релігійних інститутів – знеособлені принципи. Християнські ж моральні цінності звертаються до особистості. Рух від традиційного іудаїзму до християнства – шлях від зовнішнього до внутрішнього, від релігійного права до моралі, від етноцентризму до антропоцентризму, від Закону до Благодаті.
Богоподібна людина в християнській концепції, наділена волею, суттєво відрізняється від космоподібної людини античності. Християнський волюнтаризм змінив античний раціоналізм. Моральні істини християнства "не від світу сього" звільнили людину від примусової дійсності цього світу, від фаталізму космічної необхідності. Волюнтаристський принцип християнської моралі передбачає вільне обирання добра, з'єднання з Богом. Тому вища чеснота християнства – покора божественному моральному порядку. Іноді християнські безпристрасність, поміркованість, лагідність, виконання волі Бога асоціюються в нерелігійній свідомості з пасивністю, несвободою, втратою особистої унікальності. Насправді ж високі стандарти моральних норм християнства передбачають мужні зусилля духу та волі людини. Про труднощі дотримання моральних вимог, навіть для учнів, свідчить неодноразове ремствування Ісуса: "Кличете: "Господи! Господи!", а того, чому навчаю, не робите!" [19].
Головна моральна цінність християнського вчення – це любов. В християнських текстах вона визначається як грецьке "агапе" – сердечність, всепрощення, жертовність, що є даром Бога.
У Євангелії від Матвія передається розмова Ісуса Христа з фарисеями. На запитання, яка заповідь є найбільшою в Законі, Ісус відповів: "Возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм. Возлюби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях весь Закон і пророки" (Мт. 22: 35-40). На перший погляд, християнська заповідь любові не відрізняється від старозавітної. Принципова відмінність в розумінні цього поняття – в євангельській проповіді Христа, а також – у Посланні Апостолів. Насамперед, це інше тлумачення любові до "ближнього". В християнській свідомості "ближні" – це люди, поєднані вірою (Мр. 3: 31-35), і всі ті, хто потребує співчуття та милосердя (Лк. 15: 11-32). Християнська любов прагне охопити не тільки ближніх, а й "дальніх", і навіть ворогів (Мт. 5: 43-48).
Сутнісною особливістю християнського змісту любові є не тільки діяльне (недемонстративне!) милосердя, а й внутрішня мотивація вчинку – безкорислива добросердечність [19].
Любов у християнській концепції – абсолютна універсальна моральна норма, засіб перетворення людини та світу. Вона створює й того, хто любить, і предмет любові. Павло Флоренський в книзі "Столп и утверждение истины" наголошує, що християнська любов – не психологічний стан, не самовідчуття, а конструктивне ставлення. Вихід за межі свого "Я" та звернення до іншого створюють істинну єдність. Таким чином, сенс християнської любові – в переборюванні егоїзму та визнанні безумовного значення іншого: "Я" виходить з-під влади гріха відокремленого існування.
Християнський світогляд розглядає принцип любові як норму, що регулює відносини не тільки в християнському світі, а й за його межами. Практичного втілення цей принцип набуває у концепції ненасилля. Ідея ненасильницького опору – варіант відповіді на запитання "Чи можлива любов в умовах зла?" та "Як любити іншого?" Любов до іншого в християнській життєдіяльності, у тому числі – міжрелігійних, міжетнічних, політичних відносинах, – визначається конкретними вимогами до моральної свідомості та волі. Перш за все, це вміння пробачати (той, хто позбавлений сили прощення, позбавлений любові). Прощати в християнському розумінні не означає забувати зло або вважати зло добром. Прощення – це розуміння того, що зло – не вся сутність "іншого", душа є і в того, хто творить зло. Тому зло – не перешкода для взаємин. Розкриття причин зла (незнання, страх, гордість) та пошук взаєморозуміння – початок примирення. Зло – антипод любові, воно спотворює душу людини. Любов – можливість перетворити ворога, "іншого", "дальнього" на ближнього [19].
Любов в умовах зла – терпеливий і мужній пошук компромісу. Менталітет ненасильства передбачає відмову від монополії на істину, яку необхідно шукати з "іншим"; здатність до діалогу; критичний аналіз особистої поведінки (що в ній провокує зло?); єдність мети та засобів діяльності (високій меті повинні відповідати моральні засоби).
Отже, християнський світогляд склався як наслідок глобальних історичних змін Стародавнього світу. Найважливішою з них було об'єднання народів та їх культур в єдиному геополітичному просторі. Специфічна культурно-політична конфігурація сприяла взаємопроникненню та взаємозбагаченню релігійно-філософських ідей учасників цих історичних процесів.
Найважливішими ідейними засадами морально-етичної концепції християнства став творчий синтез елліністичної культури та традицій східних релігій, стандарту римського права. Найвпливовішими релігійно-філософськими течіями були іудаїзм, стоїчна філософія, кінізм та епікуреїзм.
Канонічною основою християнської етики є Біблія, де представлений діалог двох моральних світів, старозавітного та новохристиянського. Якщо перший світ навчав азам людського співжиття, то інший відкрив глибинний простір моральної особистості.
Актуальність звернення до відкриттів християнської