Громадянське виховання старшокласників

курсова робота з педагогіки

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі національного духовного відродження, у зв'язку з затяжною економічною кризою (котра позначилася й на соціальній сфері) все більшої ваги набуває проблема формування у підростаючих поколінь почуття любові до Батьківщини, відданості молодих справі зміцнення державності, активної участі у діяльності та життєтворчості.

У цьому аспекті освіта й виховання мають поставати визначальним консолідуючим, розвивальним, стабілізуючим, науково-пізнавальним та культурно-освітнім інститутом суспільства, громадянсько-патріотичного становлення молоді, формування у неї історичної пам'яті. У такий спосіб варто вчити молодих здійснювати оцінку історичних явищ на основі принципів історичної достовірності, науковості, гуманізму, доброчинності, а також забезпечення взаємозв'язку між поколіннями. Актуальною постає реалізація принципу "Моя школа – мій дім; мій дім – моя родина; моя родина – рідна Вітчизна".

У Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), Законах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту" як стратегічні визначаються завдання виховання в особистості любові до Батьківщини, усвідомлення свого громадянського обов'язку на основі національних і загальнолюдських духовних цінностей, утвердження якостей громадянина-патріота України для збагачення і примноження на цій основі культурного і творчого потенціалу нашого народу. У "Концепції виховання особистості в умовах розвитку української державності" підкреслюється необхідність утвердження у шкільної молоді "почуття патріотизму, відданості Батьківщині, й, водночас, відчуття належності до світової спільноти" [102, 3].

У "Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності" зазначається, що метою громадянського виховання є формування "свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини, з притаманними їй особистісними якостями, з рисами характеру, світоглядом і способом мислення, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні". Серед стратегічних завдань, котрі окреслюються даним документом, передовсім виділяються: формування національної свідомості, виховання почуття патріотизму, відданості в служінні Батьківщині; утвердження взаємозв'язку між ідеалами індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю; формування толерантного ставлення до інших культур і традицій. При цьому підкреслюється, що важливою якістю українського патріотизму має бути його дієвість, тобто турбота про благо народу та сприяння становленню й утвердженню української держави. Патріотизм, у свою чергу, є складовою громадянськості, під якою розуміють "духовно-моральну цінність, світоглядно-психологічну характеристику людини, зумовлену її державною самоідентифікацією, усвідомленням належності до конкретної країни. З цим пов'язане більш чи менш лояльне ставлення людини до встановлених у державі порядків, законів, інституцій влади, почуття власної гідності, знання і повага до прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність та вміння дотримуватися власних прав та обов'язків".

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є навчально-виховний процес в загальноосвітній школі.

Предмет дослідження – громадянське виховання старшокласників.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні проблеми громадянського виховання старшокласників та формулювання висновків і узагальнень, які стосуються результатів дослідження.

Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

Розділ 1. Громадянство як суспільний інститут та його основні цінності

1.1. Становлення й утвердження інституту громадянства

Ще за первісних часів людей поділяли на "своїх" та "чужих". Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, функції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників покладалися й обов'язки – дотримуватися встановлених звичаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.

Таке вирізнення "своїх" та "чужих" згодом переросло в ідею громадянства. Вона сформувалася в греко-римському полісі – громадянській общині, яка згодом перетворилася на державу. Усвідомлення себе членом громадянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнання, ставлення співгромадян – усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник політичної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найважливішим здобутком полісу, яким він збагатив людство.

З плином часу розуміння поняття "громадянин", ознак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо суттєво змінилося. Але сама ідея громадянства як політична категорія, морально-політична, загальнолюдська цінність збереглася дотепер. Історичне значення понять "громадянин" і "громадянство" в тому, що завдяки їм було висунуто й закріплено уявлення про права людей. Адже саме володіння правами і робить громадянина громадянином.

Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільноти. У "демократичному" античному полісі завжди існувало розрізнення громадянських прав: його населення – це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повноправних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та громадян, що стали ними згідно з постановою народних зборів ("зроблені громадянами").

Після відмирання родових структур головним елементом суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очолювана батьком – афінським громадянином. Прибулі іноземці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отримували статус метека (грец. metoikos – переселенці, чужоземці). Вони були вільними, користувалися певним заступництвом місцевих законів, але не мали політичних прав. Для решти населення (незаконнонароджених, полонених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входження до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпорядковувався волі її голови, влада якого була абсолютною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче