Інтенсивною розробкою питань з краєзнавства, яке в ті часи називалось родинознавством і батьківщинознавством у 60-ті роки XIX ст. займалися видатні педагоги К.Ушинсь-кий і Н.Вессель, які були авторами перших методичних посібників з предмета. Так, К.Ушинський включив, наприклад, в «Рідне слово» (1861 p.) вказівки щодо «вивчення околиць». А в 1863 p. запропонував ввести в початковій школі «батьківщинознавство», вказуючи, на те, скільки яскравих, правильних, дійсних образів зберігається в душі у дітей при вивченні цього курсу.

«Вітчизнознавством» називав краєзнавство Н. Вессель і вбачав у ньому основу всієї освіти, вказуючи на те, що «весь курс навчання потрібно будувати на ґрунті використання місцевого конкретного матеріалу, тобто на основі краєзнавчого підходу, краєзнавчого принципу» [22, 57-59].

На території України краєзнавство поширилося в XIX столітті. Йому приділяли багато уваги вчені, письменники, дослідники – Т. Шевченко, П. Куліш, А. Метлинський, Я. Маркевич, В. Полетика.

Краєзнавчі ідеї пропагувало Кирило-Мефодіївське братство (1845-1847 pp.). У публікаціях кирило-мефодіївців – В. Білозерського, М. Гулака, М. Костомарова, П. Куліша, О. Маркевича, йдеться про українське національне відродження і панславізм, побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, рівність усіх слов'янських народів та ін. Кирило-мефодіївці піклувались про розвиток народної освіти, поширювали ідеї краєзнавчого вивчення міст і сіл України тощо.

В 70-х роках XIX ст. у Києві засновано «Товариство Нестора Літописця», а в 1872-1878 роках була проведена етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського, яка започаткувала систематичну краєзнавчу роботу на Україні. Неоціненний внесок у вивчення української регіональної етнографії зробив Ф. Вовк, філології – П. Житецький, І. Франко, Леся Українка, С. Руданський, мистецтва – П. Мартинович, музики – М. Лисенко, М. Леонтович та ін. [22, 57-59]

Значну роль у розвитку краєзнавства відіграла організація «Руська трійця». Під час народознавчих мандрівок учасники «Руської трійці» вивчали ремесла і архітектуру, одяг і господарство, торгівлю і релігію, розшифровували рукописні книги та давні документи, вивчаючи за допомогою цього історію і розповідаючи про неї сучасникам. Складена членами «Руської трійці» програма-опитувальник, яким вони користувалися під час своїх подорожей по краю, була спробою вироблення наукової основи краєзнавчої роботи. Ця перша програма з краєзнавства в Україні успішно використовувалась у роботі послідовників «Руської трійці» як програмний документ та в роботі вчителів-краєзнавців.

Особливу роль краєзнавчої діяльності у навчально-виховному процесі відводив визначний педагог П. Каптерев: «Безперечно, прийде час, коли навчальні прогулянки і освітні подорожі стануть необхідним і значним елементом виховання, і людина, яка не бачила достатньо різних куточків своєї батьківщини, не буде вважатися освіченою людиною» [22, 57-59].

В 1896 році в освіті з'являється нова течія – «локалізація» навчального процесу на всіх етапах під час вивчення різних предметів, з якою виступив Е. Звягінцев. Ним була розроблена система вивчення рідного краю: 1) послідовний концентризм – спочатку краєзнавчий матеріал у масштабі свого села, мікрорайону, потім району, області, країни – для початкових класів; 2) сполучений концентризм – коли наводяться Приклади з усіх трьох масштабних ареалів: місцевого, районного, обласного.

В Україні на початку XX століття про наукові краєзнавчі дослідження йшлося у працях вчених П. Тутковського, Л. Рудницького. Зокрема, в «Задачах и пределах географии», «Короткій історії України» Рудницького (1910).

На необхідність дослідження саме місцевості свого краю вказував академік АН України М. Грушевський. Софія Русова, яка цікавилася шкільним краєзнавством, в одній із своїх публікацій наводить такі слова М. Грушевського: «Між завданнями і обов'язками цивілізованої держави звичайно враховується також і збереження та роблення доступними для досвіду й вивчення культурних цінностей, які служать і можуть послужити до пізнання краю та його людності, його сучасного і минулого життя. Потрібні музеї зразків природних багатств краю, історичних споминів, остатків старої техніки, якого проводили колись господарську та промислову працю» [22, 57-59].

У своїй праці «Мої спомини» С. Русова розповідає, яку велику роль відігравало українське наукове товариство «Південно-Західна філія Російського Географічного Товариства» у вивченні етнографії, словесності, історії, мови та економіки країни [22, 57-59]. Цей рух захопив і С. Русову. Вона їздила по селах і записувала пісні, обряди, казки. Водночас з цим Софія Русова наголошувала на тому, що величезне значення у навчанні і вихованні підростаючих поколінь мають географія і природознавство, історія, філософія та ін.

У 1911 році, перебуваючи у складі Українського товариства поступовців, С. Русова публікує підручник «Початкова географія» (тричі перевиданий у 1918 році), який став першою спробою створення систематизованої навчальної книги з цього предмета.

Того ж року у Львові створено українську юнацьку організацію «Пласт». Одним із засновників українського скаутингу був Петро Франко – син видатного українського письменника Івана Франка. Саме слово «пластун» є дослівним перекладом українською мовою терміна «скаут» (англійською мовою – «розвідник»). Тут отримували знання з українознавства, мистецтва, спорту, природознавства, а також практичного пластування, до якого входять описи методів виживання серед дикої природи, проживання в таборах, першу медичну допомогу та інші навички.

Проблему краєзнавчого вивчення особливостей конкретної території вивчали і гуртки товариства «Просвіта», які створювалися в Україні в 1905-1907 роках. У статуті товариства йшлося про піднесення культурного рівня і етнографічного добробуту населення України, організацію бібліотек, шкіл, поширення знань про свій край, його історію, фольклор. Товариством були відкриті бібліотеки-читальні, торгові склади книжок, книжні кіоски, кілька філій бібліотек у селах [22, 57-59].

На початку 1918 року в журналі «Вільна Українська школа», в циркулярі для директорів шкіл наголошувалось на потребі культурного відродження краю. Цей документ фактично був проектом національного виховання, який передбачав викладання в кожній школі української мови,