Реферат на тему:
Лабораторно-практичні роботи у викладанні історії в школі
План
1. Лабораторно-практичні роботи як метод викладання історії.
2. Структура, зміст і методика проведення лабораторно-практичних робіт.
3. Організація лабораторно-практичних занять.
4. Оцінка лабораторно-практичних занять.
1. Лабораторно-практичні роботи як метод викладання в школі
Лабораторно-практична робота як метод викладання історії – це насамперед метод організації учнівських досліджень. Зокрема, методист С.Фарфаровський запропонував при вивченні історії в школі вважати основним джерелом знань історичний документ. Тоді всі висновки, що їх робили учні, були б результатом їхньої власної роботи.
Вивчення історії шляхом самостійного опрацювання учнями історичних джерел за допомогою питань вчителя, і під його керівництвом дістало назву лабораторного методу, за аналогією з відповідним методом викладання природничих дисциплін.
Особливу цінність для сучасної методики являють ідеї методиста С.Фарфаровського, який запропонував поєднати лабораторний метод навчання з використанням підручника: спочатку ознайомлення з історичними джерелами, опрацювання зібраних відомостей, підбиття попередніх підсумків, а потім узагальнення учбового матеріалу. Методист В.Угланов ще більше пов`язував учнівські дослідження з підручниковим матеріалом: не тільки закріплення знань, здобутих з допомогою дослідження, а й випереджальне вивчення матеріалу за навчальним посібником з подальшим лабораторним дослідженням якогось питання.
Важливий внесок у розробку лабораторно-практичної роботи як методу викладання було здійснено американським педагогом Е.Дьюї (“Дальтонівський план лабораторної роботи в школі”) та Е.Пергерст (“Виховання за допомогою дальтон-плану”). Цей метод винайшла вчителька Е.Пергерст з м. Дальтона. Сутність його полягала в тому, що учні з кожного навчального предмету одержували розроблені з їхньою участю індивідуальні плани занять на тиждень, два тижні й місяць. У визначені дні проводились консультації. Кожен учень мав особисту облікову картку, де зазначалося, яку частину завдання виконано, й складалися звіти перед вчителем.
Проте в СРСР більше поширення отримав бригадно-лабораторний метод. Згідно із цим методом учні одержували навчальне завдання й перелік необхідної літератури на термін від тижня до місяця. Починалася робота вступною бесідою, під час якої узгоджувався її план, з`ясовувалися завдання. Після цього учні починали дослідження. На прикінцевому етапі проводився підсумковий урок, на якому вчитель приймав від учнів звіти. Останнім, завершальним заходом була конференція. Відмітна риса цього методу полягала в переважанні групової форми занять. Клас існував лише для розподілу завдань, підсумування й облікування роботи. Основна робота велась в групі (бригаді), очолюваній бригадиром. Характер діяльності в бригаді визначався завданням. Проте в подальшому ці методи були засуджені і їхнє використання припинилося.
Повернення до лабораторно-практичної роботи як методу викладання історії відбулося на початку 90-х років. Ця робота велась у таких напрямках:
1) значно збільшилась частка лабораторно-практичних завдань, зорієнтованих на “сильних” учнів;
2) почала зростати питома вага дослідницьких завдань у дидактичних матеріалах;
3) з`явились потемні експериментальні розробки, повністю розраховані на самостійний аналіз джерел;
4) було зроблено першу спробу обґрунтування лабораторного уроку та лабораторно-практичних занять у викладанні історії в школі;
5) було розпочато розробку методики учнівських досліджень у двох напрямах: а) організація занять з одного питання під час вивчення нового матеріалу за допомогою поширеного пізнавального завдання; б) організація заняття протягом усього уроку.
У цьому випадку урок може мати таку структуру: вступне слово вчителя (3-5 хв.), робота учнів з аналізу джерел (20-25 хв.); бесіда-перевірка результатів роботи (10-15 хв.), прикінцеве слово вчителя, домашнє (2-3 хв.).
Таким чином, в основі лабораторно-практичної роботи як методу викладання історії лежить опрацювання учнями різноманітних джерел.
У сучасній практиці викладання історії в розвинутих країнах світу можна визначити кілька підходів до організації самостійного дослідження учнями джерел.
Широке учнівське дослідження в найкращих традиціях дальтон-плану і методу проектів. Вчитель визначає перелік питань, що мають вивчатися через дослідження (як правило, 5-6). З кожного питання подається невелика добірка текстів джерел, що відображають основні точки зору: фрагменти виступів, аргументи, статичні дані. Розповідь вчителя в цьому разі відіграє роль вторинної інформації, а підручник – роль словника.(до нього вдаються по підказку, шукаючи орієнтири).
Мінідослідження. В основі його лежить аналіз невеликого за обсягом джерела з чітко визначеною конкретною проблемою. Такі роботи органічно випливають із характеру тих підручників, з якими працює учень. Зокрема в американському підручнику (автор Джеймс Лейнвенд) кожний параграф має спеціальну рубрику “За їхніми власними словами”. У ній подано фрагменти історичних джерел (15-20 рядків), що супроводжуються запитаннями і завданнями. До окремих параграфів дано спеціальні практичні завдання краєзнавчого характеру, що передбачають самостійну дослідницьку роботу.
У американському навчальному посібнику “Від Росії до СРСР” для спеціальних курсів у публічних і незалежних школах США питома вага першоджерел ще більша (подекуди в 1,5-2 рази перевищує обсяг тексту самого параграфа). Запитань до тексту немає, що дає простір для організації аналогічної роботи учнів. Документи в посібнику дібрано за такими критеріями: 1) стислість, яскравість, емоційність, якість викладу; 2) посильність та значущість для учнів; 3) розкриття історії як живого процесу, цінність для школярів.
“Пробуджувальні заняття”. Таку назву в деяких французьких методичних роботах дістали дослідження історичних джерел, що передують активному обговоренню, дискусії, грі. Приклад такого заняття наводить М.Ферро. Вчителька історії Дармон при вивченні мистецтва доби Відродження запропонувала учням оглянути репродукції малярських творів і відповісти на запитання, чому XY-XYI століття назвали Епохою Відродження. За відповідями було складено текст, який записали в зошити.
2. Структура, зміст і методика проведення лабораторно-практичних робіт
Структура лабораторно-практичних робіт являє собою єдність таких складників:
1) актуалізація знань і корекція опорних уявлень;
2) мотивація навчальної діяльності;
3) усвідомлення змісту;
4) самостійне виконання роботи;
5) узагальнення і систематизація результатів;
6) підбиття підсумків.
Актуалізація і корекція опорних уявлень – досить короткий,