Метод прикладу у педагогіці

курсова робота з педагогіки

зміст

вступ

Особистий приклад батьків як головний метод сімейного виховання, порівняно з усіма іншими методами і засобами, має найбільший вплив, як у позитивному, так і в негативному плані. Наслідуючи батька і матір, дитина засвоює сімейні традиції, цінності, стосунки, оцінки. Зараз, за умов матеріального розшарування суспільства, від батьків залежить не лише матеріальний стан, а й ставлення до життя. Батькам не слід моралізувати навколо політики, релігії, висловлювати своє невдоволення навколишня – дитина чуйно вловлює їхню справжню позицію, поділяє характерні ознаки сімейного побуту. Отже, актуальність дослідження полягає у тому, що в сучасному суспільстві, коли важливість виховання у сім’ї відходить на другий план, визначаючи більш важливими пріоритети матеріальні, педагогу необхідно особливу увагу звертати на важливість того, що дитина, наслідуючи приклад своїх батьків, саме у сім’ї знаходить, те негативне чи позитивне, яке потім може стати вирішальним в його житті.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми застосування методу прикладу в сучасній педагогічній практиці.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

Об’єкт дослідження.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає проблема застосування методу прикладу в сучасній педагогічній практиці.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження даної курсової роботи є особливості проблеми застосування методу прикладу в сучасній педагогічній практиці.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків. Список літератури включає 22 найменування. Робота викладена на 43 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Метод прикладу як один із методів стимулювання. Характеристика методу виховання, вимоги до використання прикладу

Метод прикладу взаємопов’язаний з такими методами виховання як переконання і навіювання.

Видатний педагог К. Д. Ушинський вважав, що основний шлях людського виховання є переконання, а на переконання можна діяти тільки переконанням. К. Д. Ушинський використовує поняття «переконання» в неадекватних значеннях. По-перше, переконання сприймається як складова частина виховання як процесу і має суто термінологічне значення, по-друге – як один з аспектів свідомості особистості, й по-третє – як спосіб впливу, метод. Виявляється, що це поняття багатозначне. Педагогічну науку і практику цікавлять здебільшого два значення поняття «переконання». Це переконання на основі якихось ідей (переконаність у чомусь), тобто як результат виховання. І, по-друге, переконання як метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів і життєвого досвіду дітей з метою формування у вихованців свідомого ставлення до дійсності, до змісту і норм поведінки людей.

Ці два значення поняття «переконання» взаємопов'язані між собою, оскільки у першому випадку воно визначається системою поглядів на навколишній світ, на спосіб життя людей, а також характером духовного обличчя людей. Воно проходить такий шлях: знання – погляди – переконання. У другому випадку поняття використовується як програмований вплив (шлях, спосіб, підхід) з метою досягнення результату (переконаності). Це вплив на розум і почуття людини чи колективу, який охоплює раціональне та емоційне в їхній єдності, формує погляди, ставлення, які відповідають вимогам суспільства, що виражаються у вигляді загальнолюдських цінностей. Переконуючи, слід враховувати те, що переконання формуються в процесі засвоєння школярами естетичних, ідейно-політичних, моральних та інших знань. У зв'язку з цим переконання класифікуються на наукові, філософські, естетичні, політичні, моральні та ін. Відповідно вони закріплюються, утверджуються в процесі практичної діяльності школярів і перетворюються на моральні вчинки, стають нормою поведінки у повсякденному житті. Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання як ефективний засіб виховного впливу здійснюється лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання також має свою технологію впливу. Переконуючий повинен знати, що будь-який доказ складається із трьох частин гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення) .

Гіпотеза – (від грець. основа, припущення) наукове припущення, яке висувається для пояснення певних явищ дійсності.

У ролі гіпотези можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, ідеї, життєві факти, явища і події дискусійного характеру, які вимагають моральної оцінки, їх висувають з метою допомогти дітям вибрати правильну позицію у своїх судженнях чи моральній поведінці. Гіпотеза – логічний центральний елемент доказу. Переконати когось – означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези. При висуненні гіпотези слід керуватися трьома важливими правилами: 1) гіпотезу слід чітко сформулювати; 2) гіпотеза має залишатися без змін у процесі доведення; 3) гіпотеза не повинна містити логічної суперечності.

Доказ (основа, аргумент) – думка, істинність якої перевірена і доведена, а тому може бути обґрунтуванням істинності чи хибності висловленої гіпотези.

Для того щоб переконання як метод впливу було б максимально доказовим, воно повинно відповідати ряду вимог:

Знання логічних законів забезпечує одержання правильного висновку в результаті розміркування і застерігає від помилок.

Спосіб доказовості, чи демонстрація, – форма логічного зв'язку між доказом і гіпотезою. Це логічне розміркування, в процесі якого із доказів (аргументів) виводиться істинність чи неістинність гіпотези.

Аргументування буває різних видів. Одним