із таких є посилання на авторитет. Більшість знань опосередковано нам передали люди, спеціалісти з тієї чи іншої галузі, сфери діяльності. Відтак, щоб довести істинність того, що для слухачів невідомо, потрібно посилатися на авторитетного вченого. Такий вид аргументації найчастіше використовується як допоміжний засіб у публічних виступах.
Ефективною формою доказовості є аргумент, побудований на взаємній залежності причини й наслідку.
Формою доказовості є також аргумент, побудований на аналогії.
Між мистецтвом медицини і мистецтвом виховання багато аналогічного, і можна користуємось цією аналогією, щоб чіткіше підкреслити ставлення теорії до практики у справі виховання.
Не можна вимагати від медицини, щоб не було випадків ранньої смертності чи смертельних хвороб, не можна вимагати від виховання, щоб не було окремих випадків зіпсованої моральності, зневаги до ідей та істини чи яких-небудь суспільних недоліків, які, як і епідемія, часто спричинені обставинами, що не залежать від медика чи вихователя. Але якщо б медицина не могла ні застерігати, ні оберігати від хвороб, ні виліковувати їх, то для чого б призначалися медичні факультети?
Явища духовного життя так само істотні, так само незмінні, як і явища тілесного організму. Душа не становить такого самого матеріального субстрату, як труп, зате вона жива, вічна, завжди сама готова відповідати на наші запитання, піддається нашим спостереженням і іншим дослідам. Але чи не забагато ми вимагаємо від педагога, людини переважно практичної, бажаючи, щоб він був водночас і психологом. Він вивчає свого вихованця, його здібності, нахили, переваги і недоліки, стежить за розвитком розуму, керує ним, прагне спрямовувати волю, тренувати мислення, розкривати розумові якості, боротися з лінощами, з впертістю, викорінювати негативні нахили, формує смак, навіює любов до істини, словом, щохвилини перебуває в галузі психологічних явищ.
Звичайно, не будь-який педагог-практик повинен бути вченим і глибоким психологом, рухати науку вперед і сприяти створенню, виправленню психологічної системи: цей обов'язок взагалі лежить на педагогах, тому що це єдиний клас людей, для практичної діяльності яких вивчення духовної сторони людини так само необхідно, як для медика вивчення тілесної. Але від кожного педагога-практика можна і слід вимагати, щоб він сумлінно і свідомо виконував свій обов'язок і, взявшись за виховання духовної сторони людини, використовував залежні від нього засоби, щоб ознайомитись у міру можливості ближче з предметом діяльності всього свого життя.
Доказовість за аналогією є засобом наочної, образної аргументації. Аналогія дає змогу доступно пояснювати і доводити досить складні положення, активізуючи виховання і підвищуючи переконаність мови.
За формою розумового обґрунтування доказ може бути прямим і опосередкованим. Прямий доказ ґрунтується на якому-небудь безсумнівному початку, з якого виводиться істинність гіпотези. Опосередкований доказ – доказ, в якому істинність гіпотези обґрунтовується шляхом заперечення істинності суперечливого положення. Одним із видів доказовості є доказ за аналогією, який дає лише ймовірне значення.
Основними умовами ефективності переконуючого впливу є: сила самого впливу, яка визначається його змістовністю та авторитетом переконуючого; знання переконуючим психологічного складу тієї особи, яка піддається переконанню, врахування його під час побудови переконання (мають на увазі потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення того, кому адресовано переконуючий вплив); відповідність інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент їхніх взаємовідносин. Зв'язуючою ланкою в цьому разі є наполегливість і щирість переконуючого. Його емоційний стан постійно передається переконуваному.
Найбільш простий і надійний спосіб – заперечення хибної гіпотези фактами. Щоб чіткіше уявити подібну форму аргументації, звернімося до статті доктора філософських наук, професора університету в Ерлангені (ФРН) В. Зюн-келя «В Ерлангені вивчають Макаренка».
Свої докази вчений аргументує у формі відповідей на поставлене перед ним запитання.
Запитання: Але ж Макаренко перебував в опозиції до офіційної педагогіки, творців якої він уїдливо називав «Олімпом». За що ж його підтримував сталінський режим? Чи не свідчить цей факт про спорідненість педагогіки Макаренка із сталінським тоталітаризмом? І чи не про це свідчать компліменти Макаренка на адресу Сталіна і його поплічників?
Відповідь: Гіпотеза про визнання Макаренка здається мені сумнівною. Навіть після того, як автора «Педагогічної поеми» було прийнято до Спілки радянських письменників, нападки на нього з боку «олімпійців» не лише не припинялись, а стали ще більш злісними. «Педагогічну поему» кваліфікували як «художній маніфест проти радянського виховання» (Бочаров М. Антипедагогическая поема // Книга и пролетарская революция. – 1935. – № 3. – С. 10), як фундамент, на якому ґрунтуються спотворення у шкільній практиці (Покровський. В защиту педагогики // Средняя школа. – 1936. – № 8. – С. 40). Про «Книгу для батьків» писали, що вона дає шкідливі для виховання дітей поради (Стороженко Н. Вредные советы родителям о воспитании детей // Советская педагогика. – 1938. – № 3). На книгу «Прапори па баштах» було написано пародії під назвою «Детки в сиропе», «Фрагменты медового романса». їх було опубліковано в журналі «Литературный современник». – 1938. – № 2 – С. 226 – 227).
Ця агресивна критика здійснювалася чітко зі сталінських позицій. Автори пасквілів нутром відчували, що педагогіка Макаренка несумісна із сталінізмом, вбачали в ній загрозу тоталітарності. Дійшло до того, що в 1936 році на Макаренка було написано донос, в якому його називали «класовим ворогом» (Науменко Ф; Окса Н. Донос или почему закрыли коммуну им. Ф. Дзержинского // Учительская газета. – 1989. – 12 сент.). Від арешту і розстрілу Макаренка врятувало чудо. За свідченням його дружини, за Макаренка заступилися двоє великих письменників – Шолохов і Фадєєв.
Демократичний спосіб життя, який Макаренко створив у своїх