Розмаїтість перипетій людського життя зумовлює багатоукладність завдань підготовки до нього. Через це провідні завдання родинного виховання передбачають забезпечення реалізації: 1) натуралізму; 2) раціоналізму; 3) гума-нізму; 4) евдемонізму; 5) соціалізації та етнізації; 6) духовності.

Соціалізація в її загальному розумінні – це процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в суспільне життя як активної та дійової сили. Інакше кажучи, суть соціалізації полягає у репрезентації найвищого щабля розвитку, біологічної та психологічної адаптації людини до навколишнього середовища.

Але ж соціалізація кожної людини – не якась абстрактна дефініція, а має певне реальне вираження і знаходить своє конкретне втілення у рамках конкретної сім'ї, громади, народу, нації, тобто в етнізації. Тому вважаємо за необхідне поряд з поняттям «соціалізація» вживати ще такий термін, як «етнізація», оскільки соціалізація йде через етнізацію, а звідси – до загальнолюдської цивілізації.

У поняття етнізації вкладаємо поняття соціалізації особи на основі родинного, економічного, духовно-культурного життя й історичного досвіду свого народу, нації. До основних засобів етнізації відносимо рідну (материнську) мову, національну, родинно-побутову та громадську культуру, посильну участь у трудовій діяльності, зокрема у сфері народних ремесел і промислів, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи.

Фундамент етнізації закладається в сім'ї. Дитина з'являється на світ і робить свої перші кроки через спілкування з людьми, передусім з батьками, рідними, спочатку засобами дитячої, а згодом – материнської мови. З ростом дитини коло її спілкування та трудових обов'язків поступово розширюється – з ровесниками і старшими у дворі чи дитячому садку переважно через дитячі ігри та забави, участь у посильній праці. Наступна фаза етнізації, що пов'язана з оволодінням основами знань і суспільним досвідом, набуттям професії, все більше виходить за межі сім'ї, однак користується її підтримкою.

Тому завдання родинного виховання полягає в тому, щоб всебічно сприяти етнізації дітей і підлітків, забезпечуючи надійність її фундаменту. Це означає, що батьки в українській родині повинні подбати, аби їхні діти сформувалися як високо-свідомі українці, оскільки етнізація є національною цивілізацією та національною освітою, входом у світ життя й історичного досвіду українського народу, нації, а через них – і в сферу найпередовіших здобутків усього людства, в світову цивілізацію.

Нарешті, у завдання родинного виховання входить плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини. Однак духовну порожнечу, в якій ми опинилися, слід заповнювати не будь-яким духом, а лише добрим, тобто народним, святим. То й педагогічна сутність духовності полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, шанобливого ставлення до неї.

Усі шість завдань родинного виховання реалізуються в органічній єдності під дією відповідних педагогічних факторів.

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими виховними ланками, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім'я першою бере під свою опіку дитину з моменту її народження, в ранньому дитинстві, у час її найбільшої безпомічності, у віці найінтенсивнішого виховання її характеру, і не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина все одно більшість свого часу проводить у сім'ї. Не перестає вона бути її членом і після закінчення школи. Отже, родина належить до перших і найвпливовіших вихователів особистості, особливо, якщо сім'я повна, тобто з дітьми, яких, разом живучи, виховують батько і мати. Неповна сім'я складається з дітей і одного з батьків – батька чи матері. Найчастіше вона виникає внаслідок розриву шлюбу при розлученні, смерті. Така сім'я може утворитися і в результаті нешлюбного народження дитини (одинока мати).

Одну з головний ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне (материнське) слово. Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко приходять в сім'ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки. Ефективно впливають на розум, серце, тіло й душу дитини навколишня природа та домашній побут, держава, церква. Кожен з цих вихователів діє по-своєму і заслуговує пильної уваги. Тому охарактеризуємо їх докладніше.

Почнемо з батьків. Адже саме вони становлять основне ядро виховного впливу на дітей у сім'ї. З приводу цього В. О. Сухомлинський писав: «Виховує, звичайно, сім'я в цілому – її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них – її коріння і джерело».

На неперевершеній силі впливу батьків на дітей не раз наголошується в українській народній педагогіці.

Отже, проблема формування світоглядних орієнтирів та ціннісних реалій особистості вимагає докорінного переосмислення суті й характеру педагогічного процесу. Одним із його важливих компонентів мають стати родинна педагогіка, родинні традиції, в духовно-культурній атмосфері яких відкриваються справжні скарби плідних освітньо-виховних ідей. Знання цих соціально-педагогічних феноменів і раціональне їх застосування дають можливість поставити національне родинне виховання на оптимальний рівень, формувати національний характер українця, успадкований у його генетичному коді.

Розділ 2. Використання методу прикладу у педагогічній спадщині А.С. Макаренка

Особливе місце