Коменський був основоположником педагогіки нового часу. У його теоретичних трудах з питань навчання і виховання дітей ("Материнська школа", "Велика дидактика", "Новітній метод мов", "Пансофічеська школа" і ін.) розглянуті багато які педагогічні проблеми.

Наукове обґрунтування ролі почуттів у навчально-пізнавальній діяльності дав Ян Амос Коменський, сформулювавши "золоте правило дидактики": "Усе, що тільки можна, надавати для сприйняття почуттями: видиме для сприйняття зором; те, що можна чути, – слухом; запахи – нюхом; що підлягає смаку – смаком; сприймати дотиком – шляхом дотику. Якщо якісь предмети можна сприймати зразу кількома почуттями, хай вони сприймаються кількома почуттями" [32, 94-111].

Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) – найбільш видатний мислитель – педагог 18 сторіччя. Руссо є основоположником теорії природного, вільного виховання, згідного із законами фізичного, розумового і етичного розвитку дітей.

Звертаючись до батьків і вихователів, Руссо закликав їх розвивати в дитині природність, прищеплювати почуття свободи і незалежності, прагнення до праці, поважати в ньому особистість і всі корисні розумні схильності.

Якщо дитина плаче, Руссо пропонував батькам і вихователям не вдаватися до загроз, а, навпаки, терпляче і настирливо вивчати дійсні причини дитячого плачу. Він справедливо попереджав, що дитячі сльози при відсутності належного розуміння потреб, якими вони викликаються, і внаслідок безмірних послуг батьків можуть породжувати щось що суперечить моралі і природі.

Руссо рекомендує поволі впливати на дітей, керувати ними, не ущемляючи їх свободи і не застосовуючи заходів прямого силування, і разом з тим виявляти наполегливість, вимогливість, не поспішати із задоволенням небажаних і химерних дитячих прохань.

Безперечно, сьогодні в нашому суспільстві відбуваються процеси, які дуже ускладнюють становище в сім'ї та розв'язання проблеми інтересу дітей до навчання. "До сьомого класу, – говорить учень P. – я був відмінником. Батько постійно переконував мене в потребі добре вчитися, щоб "вийти в люди". А вже у восьмому, а тепер у десятому я чимраз дужче став замислюватись, чи варто cебе перевантажувати і заради чого. Зараз і батько мовчить, а я добре знаю: інженери, вчителі, лікарі та інші спеціалісти з вищою освітою – найбідніші люди в нашій державі". На жаль, так міркує більша частина учнів та їхніх батьків. Сьогодні мало кого з батьків хвилює, що їхня дитина замість п'ятірки чи четвірки дістала трійку чи двійку [32, 94-111].

Але якщо ми хочемо бачити свою Україну розвиненою і заможною, нам доведеться подолати катастрофічний спад, згасання цікавості учнів до знань, до навчання. Проблема виховання в учнів пізнавальних інтересів – проблема соціальна, яка заслуговує на найпильнішу увагу держави. Міністерства освіти, педагогічної науки, вчителів шкіл і, безумовно, батьків. Видатний швейцарський педагог-демократ, один з основоположників народної школи Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) влучно зазначив, що освіта без виховання – це "золоте кільце, вправлене в рило свині". А Д. І. Менделєєв писав, що "знання без виховання – меч в руках божевільного". Ці вислови мають породити чимало роздумів [32, 94-111].

Сьогодні є чимало батьків, надто серед інтелігенції, обізнаних із творами польського педагога Я. Корчака, американського вченого, дитячого лікаря й педагога Б. Спока, з сімейною педагогікою росіянина Ю. Азарова, з педагогічною системою італійки М. Монтесорі, з Вальдорфською системою навчання та виховання тощо. І багато хто з них намагається запозичувати всі ці чи окремі ідеї та впроваджувати їх у виховання власних дітей. Знати педагогічні ідеї зарубіжних педагогів надзвичайно корисно, в них дуже багато правильних висновків і порад. Але жодну з найцікавіших систем і, здавалося б, науково вивірених теорій не можна переносити із Заходу чи Сходу на український ґрунт. Не можна відчинити чужим ключем свої двері. Кожна з цих систем спрямована на виховання поляка, американця, росіянина, італійця чи німця. А тому спроби переносити без розбору на Україну чужі теорії виховання, без урахування конкретних умов генетичного розвитку, соціальних, моральних і екологічних умов виховання власних дітей, є надуманими і нерозумними [32, 94-111].

Щоб уникнути прорахунків виховання, слід якнайраніше прилучати дітей до праці, до книжки, до самостійної пізнавальної діяльності, до самостійного мислення. Усе, що може дитина зробити сама, все, що їй під силу, вона повинна робити. "Найкраща допомога – зроби сам", – каже народна приповідка.

Проводячи бесіди з батьками, вчителі та керівники шкіл мають спиратися на наукові праці з фізіології людини, педагогіки, психології, до яких належить і невеличка, але глибокозмістовна стаття письменника і педагога Юрія Азарова "Таємниці гармонійного дитинства".

1.2. Важливість батьківського виховання у працях вітчизняних педагогів

Як складові компоненти української етнопедагогіки називаються фамілогія (родинознавство), дитинознавство, батьківське виховання, материнська школа, етнодидактика, педагогіка добросусідства, педагогічна деонтологія, козацька педагогіка, січова педагогіка, педагогіка дитячих гуртів (об'єднань, вулиць), педагогіка народознавства, народна характерологія та ін. (М.Г. Стельмахович, Ю.Д. Руденко, П.Р. Ігнатенко).

Що ж є критерієм використання наукових досягнень світової педагогіки у створенні власної національної системи освіти і виховання? Відповідь на це питання, наприклад в К. Д. Ушинського була одна – народність. Народність, як глибока віра у творчі сили свого народу, побудова системи виховання, що враховує особливості історичного розвитку, культури, традицій, психології та умови життя сучасного покоління [32, 94-111].

Вважаючи розумові заняття дітей за найвідповідальніший вид праці, К. Д. Ушинський розглядає навчально-пізнавальну діяльність дитини у тісному зв'язку з моральним вихованням, із пробудженням потреби творити добро, з вихованням почуттів, широких естетичних смаків,