Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

Безперечно, дбання про високу культуру мовлення в школі є професійним обов'язком передовсім учителя української мови та літератури, якого часто для короткості називають учителем-словесником або просто словесником. Саме він повинен дати зразок змістовного, точного, виразного та емоційного, бездоганно грамотного мовлення.

Але виховання культури мовлення – справа не лише вчителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите слово, чітка побудова фрази будуть безслідно зруйновані, якщо вчителі фізики, математики, біології, історії або трудового навчання це ж слово наголосять неправильно чи невдало введуть до контексту. Тоді даремними будуть намагання мовника – він не має академічного часу для загострення уваги на всіх можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.

Кожен учитель повинний володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Готуючись до будь-якого уроку в школі (а не лише до заняття з української мови та літератури), треба не лише продумувати його зміст, порядок викладу, пояснення матеріалу, але – й це надзвичайно важливо – мовне оформлення: як, якими словами передати дітям потрібну навчальну інформацію. При цьому (особливо на початковому етапі роботи в середній школі) не вадитимуть короткі нотатки для пам'яті.

Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов'язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинний дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

Комунікативна якість мовлення – його чистота – отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [4, 166]. Українське суспільство зацікавлене в здійсненні широкої системи освітніх і виховних заходів, метою яких є розвиток загальної та мовленнєвої культури людини, зокрема викорінення з мови людей мовних засобів, які руйнують її чистоту.

Які ж це засоби? На думку Б.Головіна, це територіальні та соціальні діалектизми, варваризми, вульгаризми, слова-паразити, а також канцеляризми (при вживанні у нетипових для них стилях мови) [4, 167].

Хотілося б доповнити точку зору цього дослідника. Чистота мовлення виявляється у трьох аспектах:

Але одразу зауважимо, що, як слушно зазначає А.Коваль, боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної "стерилізації" [12, 21]. А такі спроби, на жаль, подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, своєрідності авторської мови, деякі редактори намагаються "переганяти" її через "Український правопис" та українсько-російські і російсько-українські словники, вважаючи все, чого нема в названих книгах, відхиленням від літературної норми. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитись і до небезпеки "пуризму" – невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. "Пуризм" і справжня боротьба за чистоту і виразність мови несумісні. Боротьба за чистоту мови передбачає розвиток і вдосконалення мови на широкій народній основі. А "пуристи" борються насамперед проти всього незвичного для них, не вживаного ними, без урахування того, яке місце в загальнонародній мові це мовне явище посідає і яку роль воно відіграє в тому чи іншому художньому творі [12, 22].

У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект. "Жаргон – суперечливе мовне явище. Він захоплює молодь своєю експресивністю, незвичайністю, несхожістю на унормоване мовлення. Багато спеціалістів розглядають жаргон як засіб самоутвердження молоді, своєрідну "дитячу хворобу", яка охоплює кожне покоління й поступово зникає. Дехто бачить у жаргонах важку мовну хворобу, з якою слід наполегливо боротися" [6, 147].

Як указує О.Бєляєв, хоча виділення діалектної лексики для вчителя не є особливо важким, про що свідчить нечасте її використання без спеціального стилістичного мотивування, однак наявність її в мовленні учнів говорить про певні недоліки в роботі вчителя, спрямованої на підвищення культури мовлення [2, 43]. І основна прогалина в цьому пов'язана, очевидно, не стільки з тим, що школяр не відчуває недопустимості вживання того чи іншого слова, скільки в тому, що він не володіє основними знаннями про межі літературної мови, про місце, яке займають діалектизми в системі лексики. Тільки усвідомлення того, що мовлення, наповнене територіальними та соціальними елементами, є свідченням мовної неграмотності та низької загальної культури може стати важливим стимулом для роботи школярів над своїм мовленням.

При цьому у формуванні мовленнєвої культури школярів в умовах діалектного оточення доречною є проблема стосунків між учителями та учнями не як протилежних полюсів, а як взаємодоповнюючих елементів одного цілісного механізму в навчально-виховному процесі. Школярі не повинні бути об'єктом навчання й виховання. Такий підхід, як зазначає