Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення (І.Огієнко, І.Срезневський, В.Сухомлинський, П.Юркевич), виховання любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби в спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Про давність цієї проблеми свідчать навчання давньоруських князів, досвід навчання та виховання в монастирях, братських школах, Києво-Могилянській академії тощо.

Вдамося до ретроспекції і проаналізуємо, в чому вбачали мету мовної освіти провідні українські мовознавці та методисти на початку 80-х років ХХ ст. І.К.Білодід у статті "Мовознавча наука і школа" підкреслював: "Мовне виховання в школі потребує не лише засвоєння граматичних правил мови, а й придбання певної суми знань про природу людської мови, про її роль в життєдіяльності людини, знань про значення мови в житті суспільства, про мови народів світу, про контакти між народами світу і значення мов у цій справі, про фіксування і збереження у мовах понять, знань і вмінь" [3, 5]. В.М.Русанівський, аналізуючи вимоги до підручників з мови, зазначає: "Школа повинна виробити у кожного її випускника уміння володіти мовою і бажання далі оволодівати її таємницями. Ці дві навички невіддільні одна від одної. Мовні знання виробляються і закріплюються в суспільній практиці. Чим багатша ця практика, тим більша потреба в оволодінні новими словами, в умінні висловлювати свою думку, в мистецтві переконання словом, в естетичній освіті й самоосвіті. Завдання школи полягає у з'ясуванні механізму мови, у розкритті її функцій, у виробленні вміння помічати одиниці мови і свідомо користуватися ними" [21, 203].

Мовна особистість як лінгвістична і лінгводидактична категорія нині перебуває у полі зору багатьох дослідників. Ю.М.Караулов розробив структуру, рівні мовної особистості, дав ґрунтовне визначення цьому поняттю. Н.П.Шумарова вивчає мовну компетенцію особистості (активний словник у сферах родинного, позародинно-побутового та професійного спілкування), Л.М.Паламар розглядає питання відбору лінгвістичного матеріалу на початковому етапі вивчення української мови нефілологічною аудиторією вищих навчальних закладів, О.Є.Смолінська досліджує лінгводидактичні основи національно-мовного виховання особистості засобами українського фольклору. Окремі питання становлення мовної особистості знаходимо у працях Ф.І.Буслаєва, І.К.Білодіда, О.О.Потебні, І.Я.Франка, В.В.Виноградова, С.Я.Єрмоленко, Л.І.Мацько, О.М.Біляєва, М.С.Вашуленка, М.І.Пентилюк та ін.

К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський, М.Г.Стельмахович вказували на те, що національний тип мовної особистості виростає на ідеях української філософії, на культурному досвіді, здобутках народу, його морально-етичних цінностях. Отже, дуже вагомим є вплив культурологічного фактора. Саме цим зумовлена актуалізація культурологічної лінії під час вивчення рідної мови в школі.

Як зазначає Р.С.Дружненко, мета навчання рідної мови в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах полягає у формуванні мовної особистості, яка розвивається в етнічному середовищі, є носієм і транслятором культурних цінностей, активно наслідує традиції використання різномовних засобів у спілкуванні [9, 1]. Національний компонент мовної особистості дає змогу розглядати мовну діяльність під кутом національно-культурної специфіки і враховувати етнопсихологічні чинники: вроджені мовні здібності, чуття мови, національний спосіб мислення, національна свідомість, національна самосвідомість, національно-мовна свідомість, несвідоме, національний характер, національне почуття, менталітет, національно-культурна мотивація. З огляду на це, формування мовних умінь і навичок учнів основної школи на засадах етнопедагогіки пов'язане з вивченням мови як оригінального феномену етносу, специфічного способу оцінювання ним світу, а тому сприяє оволодінню школярами національно-культурним мовним компонентом, поглибленню етнознань та виробленню національного колориту їхньої мови.

Оригінальність відтворення етносом довкілля відображається на всіх мовних рівнях (Н. Бабич, В. Жайворонок, В. Кононенко та ін.). Найбільшою мірою вона представлена в національно-культурних текстах, тобто таких, у межах яких має місце культурно маркована діяльність. Національно-культурний текст є засобом навчання рідної мови та формування мовної, мовленнєвої, етнокультурної компетентності школярів. Як зазначають дослідники, підручники з рідної мови містять недостатню кількість вправ українознавчого змісту. Мало уваги приділено роботі з національно-культурними текстами, спостереженню за функціонуванням у них національно орієнтованих мовних одиниць, відтворенню, редагуванню, створенню учнями власних національно-культурних текстів на пропоновану тему.

В.Кононенко [15, 43] зауважує, що володіння українською мовою як найважливішим чинником національної самоідентифікації не лише забезпечує комфортне існування індивіда в соціальному просторі, а й сприяє виробленню загальнонародних, національно окреслених поглядів і переконань, визначає національний мовний тип. Проблема набуває особливої ваги в утвердженні принципів української національної школи, коли загальногуманістичні, загальноціннісні орієнтації усвідомлюються як національно зумовлені з опорою на традиційні форми життя.

Звернення до етнолінгвістичного матеріалу стає необхідним упродовж усьо-го періоду вивчення мови; методи і форми ознайомлення з етнолінгвістичними даними будуть змінюватися залежно від етапу навчання, рівня володіння мовою, типу навчального закладу тощо. Засвоєння українознавчого матеріалу особливо ефективно здійснюється на рівні поглибленого вивчення мови, на ґрунті вже опрацьованого теоретичного курсу, широких фактологічних даних. Проте не менш суттєвим є звернення до етнолінгвістичних відомостей у процесі опанування мови, починаючи з дошкільного віку, за умов родинного виховання.

Українознавчий підхід має оновити курс української мови, відкрити в ньому нові, ще не пізнані грані, ввести в навчальний обіг досі не використаний етнокультурний шар мовного матеріалу.

У школах з багатонаціональним контингентом учнів доцільно застосовувати лінгвокультурологічний підхід у викладанні української мови, зокрема під час вивчення української лексики, оскільки національно-культурна картина світу чи не найповніше виражається на лексико-семантичному рівні мови. Особливу увагу слід звернути на формування в