учнів національних спільнот соціокультурної ком-пе-тенції, а саме: розуміння національно-культурної специфіки мовної поведінки, звичаїв, правил, норм, соціальних умов, соціальних стереотипів українського народу, зафіксованих у мові, та вміння бачити спільне й відмінне у різних мовах, культурах, цінувати свою культуру, знати й поважати культури інших народів. В.Дороз у статті "Вивчення української лексики в поліетномовних школах: лінгвокультурологічна робота" визначає соціальні чинники, які впливають на процес формування лексичних умінь та навичок у лінгвокультурологічному аспекті: відмінності у сприйманні, категоризації та оцінюванні явищ дійсності представниками різних етнічних спільнот, потреба освоювати позамовні (поза-кодові) знання, точніше знання, що стосуються невербальних кодів культури того лінгвокультурного суспільства, для якого використовувана мова є рідною [8, 13].
Т.В.Симоненко підкреслює, що формування національно-мовної особистості значною мірою залежить від соціальних змін. Прийняття й відтворення української мови в мовленні широкого загалу – в сім'ї, школі, по радіо та телебаченню – позитивно впливатиме на становлення та розвиток української мовної особистості, оскільки активний словник учнів формується під впливом того середовища, в якому вони живуть. У зв'язку з цим особливої ваги набувають соціолінгвістичні передумови засвоєння учнями української мови [22].
Показником мовного розвитку особистості є комунікативність, тобто здатність спілкуватися, що зумовлює активне використання засобів мови, вміння сприймати та відтворювати зміст чужого висловлювання і продукувати власне, тобто вміння осмислено сприймати й продукувати усні й письмові тексти. Базою мовного розвитку є формування мовленнєвої компетенції школярів (Т.Донченко). Мовленнєва компетенція охоплює систему мовленнєвих знань і вмінь, потрібних для спілкування в різних видах мовної діяльності.
Характер мовної поведінки людини – найважливіший показник її загальної культури і творчих здібностей. Мовний розвиток повинен забезпечувати досконале, повноцінне культурне спілкування людей за допомогою мови.
Відповідно до сучасної соціолінгвістичної парадигми, відбулися зміни в змісті й обсязі навчального матеріалу у зв'язку з багатоаспектним трактуванням мови. Це зумовлює введення нових, передусім комунікативно орієнтованих, тем до програми, зокрема зі стилістики, риторики, культури мови. Змістова частина української мови як навчального предмета має забезпечити готовність випускників до подальшого навчання, самоосвіти, активної участі в громадському, виробничому, культурному житті держави. Важливим критерієм відбору лінгвістичного матеріалу стає його потенціал у формуванні мовної, мовленнєвої та комунікативної компетентності учнів.
Курс української мови в середніх загальноосвітніх закладах різного профілю (гуманітарного, природничо-математичного тощо) характеризується рядом своєрідних ознак, що, передусім, стосуються змісту й технології навчання. Важливим засобом навчання стає профільно орієнтований текст як середовище функціонування мовних одиниць, що дає змогу залучити старшокласників до мовної діяльності, мотивує засвоєння лінгвістичної теорії, підвищує пізнавальний і виховний потенціал уроку.
О.М.Горошкіна, досліджуючи методику навчання української мови в загальноосвітніх навчальних закладах природничо-математичного профілю, встановила, що формування мовної особистості старшокласників було результативним за таких умов:
урахування соціологічних, лінгвістичних, психологічних, психолінгвістичних, лінгводидактичних, культурологічних чинників навчання української мови старшокласників;
урахування індивідуальних особливостей учнів і своєрідності профілю школи;
виявлення дидактичних засад навчання, що визначають технологію засвоєння програмового матеріалу;
реалізація в процесі навчання ідеї позитивних мотиваційних настанов за рахунок включення відомостей про значення української мови в професійній діяльності людини;
розробка змісту навчання української мови в старших класах природничо-математичного профілю з урахуванням психологічного, психолінгвістичного, особистісного, комунікативно-діяльнісного, функціонально-стилістичного, етно- та соціокультурологічного підходів до навчання мови, що забезпечить фор-му-вання мовної, мовленнєвої, комунікативної, культурологічної компетенції учнів;
відбір форм, методів, засобів навчання, розрахованих на постійне залучення учнів до активних форм спілкування;
чергування репродуктивних і креативних дій учнів у системі роботи через упровадження вправ на вдосконалення аудіативних і читацьких умінь під час продуктивних видів мовленнєвої діяльності, формування правописних умінь і навичок [5, 27].
Розмірковуючи про мету мовної освіти в школі, І.П.Ющук [30, 11] підкреслює, що одні основним завданням шкільного курсу рідної мови вважають формування в учнів орфографічної, пунктуаційної й стилістичної вправності, інші прагнуть навчити дітей гарно й змістовно висловлюватись, ще інші на перше місце ставлять бездоганне знання правописних правил. Це, без сумніву, важливі грані виховання всебічно розвиненої рідномовної особистості. Але все втрачає сенс без любові до рідного слова. Однією з найперших засад вивчення української мови має стати забезпечення мовної стабільності учнів, виховання в них мовного обов'язку щодо своєї держави і через розуміння взаємозв'язку питань розвитку мови з державотворчими проблемами виховання активної мовної особистості, небайдужої до мовних проблем держави.
У цьогорічних "Методичних рекомендаціях щодо вивчення української (рідної) мови" [26, 29] головним завданням вивчення української мови визначено підготовку мовно грамотної людини з високим рівнем комунікативної компетентності, що ґрунтується на системі знань про мову та її граматичну будову, самобутньої мовної особистості, яка має значний словниковий запас, засвоїла основні норми літературного мовлення, здатна вільно виражати свої думки та почування в усній та писемній формі, у будь-якому стилі та жанрі, що якнайкраще відповідають ситуації спілкування; також рідна мова формує високий рівень духовності й інтелекту людини, у свідомо-практичній мовленнєвій діяльності формує її світогляд, свідомість і психотип. У процесі реалізації соціокультурної змістової лінії актуальною залишається проблема національної самоідентифікації учнів, формування у них патріотизму, духовної культури, пов'язаних із вибором мови спілкування. Особливо закцентовано увагу на українознавчому аспекті вивчення мови у сучасних підручниках для середніх загальноосвітніх закладів.
А в чому ж вбачають мету мовної освіти самі учні? Звернемося до результатів опитування школярів, проведеного у 2005-2006 роках науковцями НДІ українознавства (загальна кількість респондентів – 2824, анкетуванням було охоплено всі регіони України). Добре володіння мовою заради задоволення повсякденних комунікативних потреб вважають пріоритетним 68% опитаних (див. наведені нижче діаграми). Важливість мовної компетентності в успішності професійної діяльності визнає 82%
