1876 р. Русови повернулися до Чернігова, а згодом почалися переїзди – Ніжин, Київ, Одеса, Єлисаветград, Полтава, Харків, Херсон. Неодноразово у їхньому домі жандарми проводили обшуки. Софії Русовій, матері двох маленьких дітей, довелося пережити арешти, перебувати під слідством у Лук'янівській тюрмі. За наказом міністра внутрішніх справ та голови жандармерії Русов змушений був покинути Україну. Так родина переїхала до Петербурга.

У Петербурзі на той час уже була організована українська Громада і Добродійне видавниче Товариство, яке згодом видало два підручники Софії Русової – Початкову географію і Український буквар, укладений на основі букваря О. Потебні.

У 1908 р. О. Русова запросили до Києва викладати статистику у комерційному інституті. А вже 1910 р. Софія стає співредактором педагогічного журналу "Світло", який організовують молодий талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шерстюк та Спиридон Черкасенко. Саме в цей час С. Русова основну увагу зосереджує на проблемі творення національної системи виховання і навчання. Зі сторінок журналу вона знайомила педагогічну громадськість із здобутками світової педагогічної думки, систематично робила огляд російських педагогічних журналів (у багатьох із них С. Русова була членом редакційної колегії), подій з учительського життя та праць відомих педагогів.

Центральним питанням у вирішенні проблем школи і освіти, на думку С. Русової, є доля вчителя. У статтях "До сучасного становища народного учителя" і споріднених за тематикою подано аналіз соціально-економічного, правового, загальнокультурного і професійного рівня українського вчительства. Один із висновків, які робить С. Русова на основі всебічного аналізу великого фактичного матеріалу, полягає в тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому й економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків. Нині, коли в черговий раз постало питання творення школи й освіти в Україні, вивчення сучасного становища вихователя і вчителя, порівняльний аналіз його підготовки і праці в різних країнах, як це подано в працях С. Русової, істотно допоміг би у вирішенні найважливіших питань уже сьогодні і на перспективу. Такий аналіз допоміг би скоригувати програми підготовки вихователя і вчителя в педагогічних училищах та інститутах [26].

Тоді ж С. Русова починає опрацьовувати концепцію національної системи освіта і виховання. Низка, статей, що були опубліковані в журналі упродовж 1913-1914 рр. і лягли в основу невеликої за обсягом, але багатої за змістом книжки "В дитячому садку", що вийшла друком 1919 р. Вона – переконливе свідчення того, що тепер ми давимо ті ж питання, які розв'язувала С. Русова. Це, окрема, питання гуманізації й індивідуалізації виховного процесу в дитсадках, добору змісту і відповідних видів діяльності. Показуючи надзвичайно важливе значення природознавства у вихованні дитини, С. Русова подає стислу схему власної програми – які саме духовні сили дитини треба розвинути, на якому змісті і в яких формах діяльності. Саме така програма сьогодні для вихователя, очевидно, може бути ідеальною, коли йому не диктують усілякі подробиці, а пропонують принципи загального підходу, на основі яких він самостійно складе програму ознайомлення дітей з природою рідного краю, з народними прикметами, традиціями, буде виховувати зацікавлених дослідників, що вміють любити і берегти все живе. С. Русова розкриває значення для розвитку таких видів діяльності дитини, як гра, праця, малювання, ліплення, співи, танці – в них найбільше може виявитися самостійність дитини. Тут підкреслюється, що в родинному житті чи в дитсадку метою "не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, – щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухалися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу..." Дітей не треба ні до чого силувати, садівниця (так гарно називали тоді виховательку) має любити дітей, розуміти їх душі.

У дитсадку має панувати жвавий настрій, пройнятий веселістю, працьовитістю й ласкою, а не шкільна атмосфера суворої дисципліни.

У цій праці С. Русова звертає увагу, що необхідно розуміти і враховувати національну особливість українських дітей. Вона зазначає, що "українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших зі своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість".

Під час зарубіжних поїздок С. Русова цікавилася роботою дитсадків у Брюсселі, у Берліні знайомилася з Домом Фребеля-Песталоцці, вивчала їх педагогічні праці. Тому, коли у Києві на запрошення Фребелівського Товариства Софія Федорівна прочитала свій реферат з питань дошкільного виховання, директор Фребелівського інституту, відомий російський педагог В. Фльоров, запросив її викладати курс дошкільного виховання [26].

Лютнева революція 1917 р. принесла волю і на Україну. С. Русова стала членом Центральної Ради. Почалася робота по відродженню старих і організації нових "Просвіт", створенню дитсадків. Постала проблема підготовки педагогічних кадрів. У Фребелівському інституті був організований український відділ, який очолила С. Русова.

Невдовзі внаслідок другої революції і Брестського миру політична ситуація в Україні ускладнилась. В 1919 р. Міністерство освіти опинилось у Кам'янці, де С. Русова працювала професором першого українського університету.

У 1923 р. С. Русова з онукою емігрувала спочатку до Львова, потім – Відня, а далі – у Чехословаччину. В еміграції представники української інтелігенції ставили собі за обов'язок допомагати співвітчизникам не тільки вистояти, вижити, а й зберегти свою мову,