має гуманістичне, загальнокультурне і патріотичне спрямування. Не застаріли ці принципи, бо й досі створення національної освіти в Україні стоїть тільки як завдання побудови державної, національної системи освіти, насамперед для українського народу і для тих народів, які майже не мали можливості національного виховання. Теоретичні принципи побудови системи національної освіти, спрацьовані Русовою, мають загальнокультурне значення. Вони можуть стати основоположними і в розбудові національних типів шкіл для народів, які проживають в Україні, – росіян, поляків, євреїв, болгар, угорців, румунів та інших народів. принципи, наповнені національним змістом, дадуть можливість створити навчальні заклади, в яких дитина росте з почуттям власної національної гідності, любові до Батьківщини і водночас поваги до інших народів, готовності до взаємного розуміння, взаємин спільної праці, спільних моральних обов’язків.
Софія Федорівна вважала, що школа повинна бути національна по духу, не тільки по мові. Україна, якщо хоче стати поруч інших народів, повинна мати свідомих, активних, творчих громадян з широким поглядом на світ… Українська школа, національна по духу, повинна не тільки навчати, але, перш за все, виховувати…
Роки еміграції, пізнання європейської педагогіки ще більш утвердили думки Софії Русової про необхідність національної освіти і виховання. Вона стверджує: "Жодна правильна, розумово поставлена школа не може бути і не буде національною. Школа існує для конкретного народу, який визнає її дорогою для себе, потрібною йому установою, коли він бачить у ній щось своє , рідне – чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою пісню, бачить у школі свою працю. Все це мусить відбиватися у шкільному житті. Кожна школа, щоб бути близькою своєму народові, повинна бути пройнята його духом. ЇЇ учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитись зі світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу і завжди, через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до своїх національних обов’язків. Усяке усуспільнення дітей без їх національного виховання було б лише абстрактною метою…" [40,18].
Розробляючи ідею національної школи, С. Русова вказувала на те, що в програмі навчання перше місце належить програмам національним – мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, а також його психологічно – етичні риси.
Педагог вважала, що тільки школа, побудована на національному ґрунті, зможе врахувати індивідуальні особливості дитини, допоможе їй творчо розвинутися.
Головне у навчанні, повчала С. Русова, – це вираження характеру шляхом розвитку волі, розуму, пам’яті. Треба привчати дитину обмірковувати свої і чужі вчинки, використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром. Ні в якому разі не думати, що моральне виховання можна проводити якось окремо. Ним має бути пройняте все навчання, все життя.
Софія Русова мріяла, що в новій національній школі працюватиме вчитель, який в педагогіці буде постійно шукати чогось мистецького, творчого, відмінного від усякої традиційності і формалізму. Вона надавала великого значення підготовці здібних педагогів.
Не втратили актуальності до нинішніх днів слова Софії Федорівни про те, що бути гарним шкільним вчителем, педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки. Тільки великим зусиллям таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціально об’єднаних, інтелектуально розвинену народну масу.
Українська національна школа повинна "вбирати в себе усі поступові погляди закордонних реформаторів, але одночасно будувати свою нову національну форму, одповідаючи на перші потреби краю, на національні вимоги ладу". Мета всякої школи – "привчити до життя, розуміти його, найти в ньому своє місце" [40,19].
Таким чином, вимоги індивідуалізації виховання і організації всієї освітньої справи на засадах народності, займали в концепції української національної школи центральне місце. Розкриваючи шляхи здійснення національної школи й освітньої справи в Україні, вчена зазначала: "Підвалинами націоналізації школи бувають завше два начала: – безпосередня націоналізація педагогічних засобів виховання і навчання, цебто – рідна мова викладу і зміна програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільше громадської національної свідомості , – історія і географія рідного краю і народне мистецтво – музика, співи, орнаментика; друга підвалина національної школи – це єднання з людом…" [39,201].
Ще в 1907 році дослідниця в узагальненому вигляді виклала найважливіші засади нової національної школи й освіти в Україні, які в подальшій її теоретичній і практичній діяльності Набували поповнення, поглиблення, уточнення і зводились до наступного: школа повинна бути вільною від будь-яких станових, національних, релігійних обмежень, носити світський характер; на всіх ступенях школи повинно бути спільне навчання хлопчиків і дівчаток; систематичне шкільне навчання варто розпочинати з 7-річного віку; курс обов’язкової початкової школи повинен складати 6 років і містити певну систему знань про природу, людину і суспільство; обов’язковими навчальними предметами повинні бути: в І-ІІ рр. навчання – рідна мова, арифметика, початки природознавства, малювання, співи, географія України; ІІІ-ІV рр. – російська мова, арифметика, географія Росії, історія України, українська література, малювання, співи, рукоділля; V-VI навчання – художнє читання та історія української і російської літератури, історія і географія Росії, географія, коротка історія культури, загальні відомості з фізики, хімії, ґрунтознавства і ботаніки в застосуванні до сільського господарства, елементи законодавства, геометрія, Закон Божий в усі роки, за бажанням батьків; визначається загальний державний зміст освіти обов’язків для всіх шкіл, але з правом шкільних рад внесення змін у зміст предметів; використання
