Це далеко неповна і недостатня схема організації загального початкового всеобучу, зазначала С. Русова, яку бажано було б критично оцінити, внести зміни і доповнення, удосконалити.

Вже тоді, на початку ХХ століття, С. Русова вірила в те, що для України настав час мати власну національну школу і систему освіти, які б забезпечували учням високий рівень розумового, фізичного, естетичного, морального розвитку, працелюбства, усвідомлення національної гідності, прав і обов’язків громадянина своєї держави. Вчена мріяла про школу, в якій лунає пісня народна, красуються усякі вироби народні і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психологічне задоволення учням, сприяє вільному розвиткові їх духовних сил; все своє свідоме життя присвятивши творенню такої школи.

Вважаючи за необхідне поставити в основу виховної праці в школі культ своєї Нації і Батьківщини, С. Русова наголошувала, що виховуючи не можна вбивати в дитині особистість, бо усе багатство нації в людях, в особах, усе життя її у вільному розвиткові усіх здібностей її громадян. Українському народові потрібні: міцні духом діячі, особи з міцним характером і ясним розумінням народного життя, науково усвідомлені про його потреби. Тому головним завданням школи вона вважала допомогти дітям у процесі самовизначення, маючи дві мети: розвивати усі природні скарби, щоб стати людиною в найкращому розумінні і знати, яку користь принести власним життям другим людям.

Доводячи необхідність національної школи С. Русова підкреслювала, що навчаючись любити і свідомо ставитися до свого народу, до свого краю, ми разом з тим навчаємося шанувати і других людей, що живуть поруч з нами. Вона вказувала, що "замість зненависті та страшного національного егоїзму треба виплекати в собі таку людяність, виробити такі дружні взаємні відносини одного народу до другого, при яких війна стала би неможливим пережитком і поступ міг би скрізь вільно ширитися в умовах забезпеченого всіма народами миру" [44, 15]. При цьому "заховуючи лояльність до власної народності, треба розвивати таке розуміння всесвіту і доброго до нього почуття, щоби не втратити при цьому жодної риси, потрібної для виховання доброго національного горожанства…"

…"Друзі, ми мусимо свідомо носити ім'я українців. Знати всі скарби, що заховані в українській землі. В цій праці нова школа мусить об єднати учнів і учителів. Потроху, цеглину за цеглиною, збудуємо ми таку школу, котра б справді вся була пройнята національним свідомим натхненням…" – писала Софія Русова [44, 16].

Отже, можна зробити наступні висновки:

1. Софія Федорівна Русова велику увагу приділяла не лише розвитку дошкільних закладів, але й школі.

2. В праці "Нова школа" розкрито основні засади і принципи побудови початкової ланки національної школи, що має гуманістичне, загальнокультурне і патріотичне спрямування.

3. Розробляючи ідею національної школи, С. Русова вказувала на те, що в програмі навчання перше місце належить програмам національним – мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, а також його психологічно – етичні риси.

1.3. Концепція національного виховання у творчості С. Русової

Над концепцією національного виховання С. Русова працювала багато років, це була основна ідея і тема, що поєднувала в собі більшість її досліджень.

С. Русова уособлювала глибокого психолога, педагога і методиста. Це той рідкісний випадок, що дає змогу розглянути дитину і процес її виховання цілісно.

Аналізуючи світовий досвід, С. Русова ставить питання про те, на якому ґрунті засновувати українську школу, якими принципами вона має керуватися. Орієнтири ж слід шукати у Т. Шевченка:

І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!

Це означає, що школа й освіта мусять вбирати в себе всі прогресивні здобутки закордонних реформаторів і одночасно створювати свою систему, відповідаючи на потреби свого краю, на національні вимоги, враховуючи історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл. С. Русова пише: "...час іде й народ, що не має своєї школи, попасає задніх! Йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні" [26].

Найперше, це теорія і практика вільного виховання, поєднана з ідеями експериментальної педагогіки: ідеї Овіда Декролі й Адольфа Фер'єра, Георга Керштенштайнера і Себастьяна Фора. В статті "Ідейні підвалини школи" (квітень, 1913) вона зазначає, що національне виховання має "ввібрати в себе всі поступальні погляди закордонних реформаторів, але водночас будувати свою нову форму на національному ґрунті, зважаючи на національні потреби краю. Єднаючи своє й чуже, вона може дати новий тип школи, що відповідатиме найкращим поступальним педагогічним принципам, водночас не розірве зв'язку з народним життя характерними рисами нашого культурного розвитку й громадського життя".

Під "чужим" Русова розуміє вільний розвиток дитини тобто її саморозвиток, індивідуальний і диференційований підхід до кожної дитини, формування у грі, фізичному вправлянні, у осмисленій дії, спрямованій на працю розуму й рук. Софія Русова – прихильниця ідей вільного, а відтак, активного виховання в інтерпретації Овіда Декролі й Адольфа Фер'єра.

З