Не будемо спрощено підходити до оцінювання значення закордонного досвіду Русовою як простого запозичення. Такого не буває, а надто коли ідеї й надбання пропускаються через творчу свідомість, через світогляд такої творчої, непересічної особистості, як Софія Русова. Вона дивилась на зарубіжні здобутки й чужоземний досвід лише й тільки крізь призму обробки ідей української національної школи.

Водночас і в Росії наприкінці XIX – початку XX ст. формується рух за перебудову системи освіти стосовно її наближення до потреб життя народу. В Росію проникають і розвиваються, набувають своєрідного звучання ідеї вільного виховання, що базуються на психологічному вивченні дитини, дитячого організму. Це ідеї Вентуеля, Зінківського. Але в цьому, суто педагогічному плані, Русова орієнтується на західний досвід, бо, як відомо, що все російське не завжди позитивно сприймалося українофілами. В цей час у руслі концепцій національного виховання набирають нового звучання положення про народність. Цим терміном – народність виховання, освіти, – оперували в Росії різні політичні сили – від консервативних кіл на чолі з М. Катковим, і Толстим (міністром освіти), до демократично-радикальних сил, які у своїх міркуваннях ішли від ідей Костянтина Ушинського, тобто від ідей "слов'янофільської метафізики про самобутню душевну субстанцію, що складає характер народу, й сплітається тут з демократичними вимогами конкретного й близького вроду виховання" [22].

Софія Русова вживає народне як національне, і розглядає навчально-виховний процес як суто національний феномен, що має виходити з потреб та інтересів народу, базується на досягненнях культури, традиціях народу й останніх світових досягнень науки.

Цей її потяг до національного виростає з ідейно-політичного руху української інтелігенції проти національного приниження, меншовартості, за розвиток своєї культури на основі справедливості, свободи й права. Вона була найактивнішою учасницею просвітницького руxy в Україні, членом Київської громади, чернігівської та київської філій чи осередків відділень Просвіти, де спілкувалася з такими визначними діячами національно руху України, як П. Чубинський, М. Драгоманов, В. Грінченко, С. Черкасенко, Г. Шерстюк та ін.

Український просвітницький рух, у якому брала активну участь Софія Русова, виробив свої вимоги до організації та функціонування школи та виховання – найперше, національне виховання (його засади – рідна культура, традиції), це вимоги демократичного й гуманістичного підходу до організації освіти, природовідповідності виховання й формування дитини в праці.

Сукупність цих принципів була висунута просвітницьким рухом України в усіх галузях ідейного життя. Софія Русова конкретизувала його і розвинула на ниві виховання дитини в своїх статтях, виступах, лекціях, на практиці, у видавничій діяльності.

Як демократ-гуманіст, просвітитель Софія Русова ознайомлює українського й російського читача (за відсутності української преси) із засадами просвітницького руху в Україні, з діяльністю українських земств щодо розвитку шкільництва, з виховними ідеями філософа Григорія Сковороди, з життям і творчістю великого Шевченка. Вона пропагує також наукові доробки представників української педагогіки, зокрема, Якова Чепіги. Чималий її доробок і на етнографічній ниві, де вона вивчає фольклористичні та етнографічні дослідження, збагачуючи їх новими фактами, власними спостереженнями й висновками.

Це джерело педагогічної творчості Софії Русової – демократично-гуманістичний, народний, національний, просвітницький характер її ідейних спрямувань став однією з головних засад власних педагогічних поглядів. І третім джерелом, чи не найважливішим, постає особистісне начало, неповторна індивідуальна самобутність, коли любов до української культури, літератури, традицій у поєднанні з палкою любов'ю до дітей, талантом педагога створили основу для культурно-просвітницької, педагогічної діяльності [23].

Психологічна вимога для людини і нації одна, проста й органічна: щоб усе виховання, навчання ґрунтувалося на пошані особи – як індивідуальної, так і особи національної. Рідна мова у вихованні й освіті – то є найкращий інтимний провідник думок, почувань, вражень, – писала вона.

Недарма всі сучасні педагоги надають такого значення національному вихованню. (С. Русова. Націоналізація школи, 1917, С. 37).

Звичайно, складно й неможливо охопити всі сфери інтересів просвітительки. Хочеться підкреслити, що вона наша сучасниця і її голос набуває особливого звучання у зв'язку з розбудовою держави та зміною підходів до філософії освіти і виховання.

Звернімо увагу: висуваючи на перше місце національне, вона толерантно, уважно й неупереджено ставилася до чужого, пропагувала, переносила національний ґрунт те, що видавалося їй значущим для розвитку науки, освіти, культури.

Вона писала: "Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь, і чим свідоміше громадянство, тим з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, забезпечення їм найкращих умов життя". А вчителі, вихователі, науковці повинні виконувати саме це – забезпечувати умови навчання й виховання нашого майбутнього.

Цим Софія зробила вибір на все життя: українським дітям, організації дитячих закладів, шкіл, притулків присвятила вона слою невтомну енергію. Сама писала підручники, упорядковувала лекції, збирала по світу найцінніші перлини педагогічної думки і систематизувала їх у глибокі роздуми про майбутню національну школу. Софія Федорівна залишила багату спадщину теоретика й практика, чиї твердження щодо навчання і виховання не втратили своєї актуальності й сьогодні.

"Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь" – то Софіїні слова, мовлені сто літ тому. І ще: "Сучасна українська школа не дає дітям освіти, бо суперечить усім вимогам педагогічної науки, всім потребам народного життя, вона калічить розум і душу дитини, одриває її від родини й, несвідому, кидає на розпуття, без усякого виховання, без певної освіти, вона не відповідає національному духовному складові