членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань – "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї".
"Дитина, – за висловом В. Сухомлинського, – дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль, – душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло – егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, – ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям" [26].
Український педагог дуже високо цінував співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів передусім народної національної педагогіки, вирощував урожай, назва якому "Щастя людині". Це і було його вагомим внеском у національну систему виховання, про що за його життя голосно говорити було небажано і навіть небезпечно в умовах існування командно-адміністративної системи.
Аналіз національної системи виховання дає змогу зробити певною мірою перевірені практикою такі узагальнення:
формування "кореневої системи" духовності дитини може бути належною мірою забезпечене шляхом вивчення основ народознавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного;
виховні заходи мають передбачати врахування численних засобів національної системи виховання, спрямованих на формування в молоді екологічних знань і чуйного ставлення до живої природи, до збереження і примноження флори і фауни;
могутнім пізнавальним і виховним потенціалом с засвоєння учнями знань української міфології – легенд. міфів, які є джерелом національного характеру, способом мислення, світоглядом, філософським осмисленням дійсності;
серцевиною національної системи виховання, най важливішим скарбом етнопедагогіки є фольклорне виховання, зміст якого зосереджений у думах, піснях, прислів'ях, приказках, лічилках та інших народних перлинах і відображає весь культурно-історичний та мистецьким шлях українського народу;
вагомим чинником виховання є вивчення та засвоєння дітьми національного мистецтва – пісенного. музичного, танцювального, декоративно-прикладного тощо;
національна система виховання передбачає засвоєння учнями дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які ввібрав у себе народний календар, що являє собою енциклопедію трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу – цей могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління;
виховна робота має зосереджувати увагу учнів на вивченні народних прикмет та вірувань як наслідку багаторічних спостережень наших предків за явищами при роди, змінами пір року, флорою і фауною рідного краю;
у навчально-виховних закладах потрібно активізувати роботу з відродження численних традицій українські родинно-побутової культури, основи якої складають глибока і всеперемагаюча материнська і батьківська любов до дітей, шанобливе ставлення до бабусі, дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне оформлення свого помешкання, дотримання відповідного порядку в садибі тощо.
Родинно-побутова культура завжди є скарбницею гідної мови, сімейних стосунків, історії свого родоводу, тісно пов'язаної з навколишнім середовищем, мешканнями однієї вулиці, односельчанами, жителями району, області, всієї Української держави.
У шкільної молоді слід виховувати патріотичні почуття до національної символіки, історичних коренів державної, політичної, економічної і національної незалежності України. Дорослі мають заохочувати дітей до творчих пошуків надбань культури та історії свого народу [6, 157].
Проголошення Україною своєї незалежності дало змогу впроваджувати в загальноосвітніх школах національне виховання, відроджувати національну культуру. На думку освітян, найсуттєвіших змін повинна зазнати система дошкільного виховання, оскільки саме в ранньому віці закладається фундамент особистості, прискорено розвиваються природні схильності дитини до рівня здібностей. Для залучення дошкільнят до активної творчої і пізнавальної діяльності в різних формах потрібен синтез методів народної педагогіки й новітніх світових досягнень у галузі психології та педагогіки. Естетичний та емоційний розвиток дитини має здійснюватись передусім засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.
У початковій школі національне виховання вимагає введення інтегрованого курсу українознавства. Цей курс не можна обмежувати одним-двома предметами, тим більше в українській школі. Українознавство має бути не просто складовою кожної дисципліни, а стрижнем усієї навчальної та виховної роботи в школі.
Вивчення курсу українознавства в початковій її колі – це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядами, які тісно пов'язані з віковою культу рою й мудрістю наших предків.
На уроках українознавства діти не тільки мають почути розповідь учителя, а й побачити його в практичній роботі. Це зацікавить дітей, викличе потяг до відтворення того, що показав та навчив учитель. Розповідь та показ учителя мають бути пов'язані з практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, екскурсіями на місця історичних подій, у майстерні художників і на виставки творів народного мистецтва. До інтегрованого курсу українознавства мають входити мистецтво слова (український фольклор, українська літера тура), музика і співи (українські народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство) художня праця (українські народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка), українські народні танці, театралізовані "дійства" (свята зустрічі весни, Івана Купала, першого снопа, обжинків