Реферат на тему:

Організація процесу самовиховання

План

1. Джерела самовиховання.

2. Рушійні сили та механізм самовиховання.

3. Етапи та зміст самовиховання.

1. Джерела самовиховання

Самовиховання являє собою складний динамічний процес. Його цілі, зміст змінюються відповідно до вікових та індивідуальних властивостей особистості. На певних етапах свого життя особистість може активно займатись самовихованням, а потім можливі спади, зупинки. Це залежить від багатьох факторів: від здатності керувати своєю поведінкою, від морально-вольових якостей (наполегливості, організованості, дисциплінованості, | відповідальності тощо).

Тому необхідно відшукати основні механізми розвитку потреби у самовихованні, визначити його детермінанти.

Оскільки виховання як багатофакторний процес не буває строго локалізованим ні у часі, ні у просторі і не може визначатись взаємодією особистості лише з її "головними" вихователями (батьки, вчителі, оточення близьких людей, ровесників), - у взаємодію включається багато інших непередбачуваних чинників, котрі разом із "головними" системно визначають, в якому напрямку розвивається особистість, як відбувається розвиток у її здатності до самовиховання.

Цікаві міркування з цього приводу знаходимо у дослідженні Ю.А.Миславського. З'ясування типів і узагальнених чинників виховання, зауважує він, розкриває причину зумовленості формування тих чи інших відхилень в розвитку особистості.

Водночас випадки зі щоденного життя і практики виховання вказують на наявність тонших і суто індивідуальних психологічних передумов. Адже становлення особистості навіть у дитинстві, підлітковому, а тим більше юнацькому віці, не вичерпується сімейними умовами. Відомо, що у межах однієї родини можна знайти різні варіанти виникнення і розвитку самовиховання. Тому важливо глибоко проаналізувати конкретну виховну систему, взаємини, які складаються у ній і зумовлюють в особистості власну активність із самовдосконалення.

Безпосередній і значний інтерес для дослідження проблем активності та самоактивності особистості в оволодінні суспільними цінностями становлять праці з психології педагогічної майстерності, педагогіки співпраці й співтворчості. Особливо цікавою у цьому плані є, на паш погляд, праця групи авторів "Принципи рефлексивної психології педагогічної творчості". Як зазначають автори, реалізація прогресивної тенденції у розвитку освіти вимагає послідовного і серйозного осмислення традиційних функцій педагогічної діяльності, зокрема таких, як:

- "трансляція та репродукція істин" (у формі готових знань, умінь і навичок);

- "тотальний контроль" за учнівською молоддю з метою недопущення не передбачуваних соціально-політичною системою форм активності;

- "охорона" дитини від ! суспільства і суспільства від дитини.

Згадані три моменти влучно і переконливо характеризують сутність авторитарно-репродуктивної моделі освіти, яка була, власне кажучи, офіційно підтримувана і не могла піддаватись критиці чи якимось чином заперечуватись протягом багатьох років, а то й десятиліть.

На противагу цій моделі модель рефлексивно-гуманістична, або модель співтворчості, в центр ставить не якісь догматичні зразки, а саму людину як особистість, індивідуальність з її реальними специфічними особливостями та індивідуальними можливостями. Цій моделі притаманні такі головні функції:

- відкриття проблемності та смислів реальностей, що оточують людину;

- створення умов для вільного вибору сфер прилучення індивіда до соціальне культурних цінностей;

- вияв зон невизначеності та розвитку життєдіяльності особистості;

- культивування найрізноманітніших форм її творчої активності.

Якщо перша, традиційна модель передбачає чітку визначеність, сувору запрограмованість і незмінність функцій вчителя як суб'єкта педагогічного процесу, а вихованця - як об'єкта педагогічного впливу, то друга модель є інноваційною, такою, що ґрунтується на співтворчості, спільному пошуку вчителем і учнем вічних ("екзистенційних") істин, проблем і способів їхнього вирішення.

Саме у цьому разі особистості задається лише алгоритм пошуку, завдяки чому створюється реальна можливість щоразу знаходити нове, нетрадиційне вирішення. Отже, особистості забезпечується реальна І можливість пошуку, творчого розв'язання завдань, прийняття самостійних і відповідальних рішень, постійного смислотворення.

Певна річ, що за умов, коли педагогічний процес загалом, оволодіння новими знаннями, цінностями зокрема, формуються як співтворчість, смислотворення і життєтворення зливаються воєдино і стають цілісним осмисленням і перетворенням, перебудовою життя.

Слід зазначити, що саморозвиток (у своєму дослідженні ми вживаємо термін "самовиховання" і вважаємо його більш коректним стосовно цілеспрямованого впливу особистості самої на себе з метою удосконалення своїх позитивних якостей або ж позбавлення негативних) у наукових дослідженнях трактується неоднозначно.

Так, філософія визначає саморозвиток як особливий тип саморуху матерії, для якого характерний перехід на більш високий ступінь організації, а також як специфічну модифікацію самоперетворення, самоорганізації і системи. У вітчизняній філософії радянської доби концепція самоорганізації, саморуху, саморозвитку не розроблялась і до цього часу залишається недостатньо дослідженою. Це частково можна пояснити і стереотипністю мислення. Так, матеріалістична діалектика стверджує, що "джерелом саморуху є внутрішні зв'язки і суперечності в матеріальних системах" і що зовнішні зв'язки виступають лише "як умови розвитку саморуху". У синергетиці (поняття, запроваджене Г.Хакеном, яке означає процес і самоорганізації в системі), розглядаються методологічно нові основи джерел | саморозвитку. Так, Р.Ф. Абдеєв вважає, що джерела виникнення активності і саморуху слід шукати у відкритих системах, а "причиною активності та саморуху є відхилення параметрів об'єкту від норми за його взаємодії з зовнішнім середовищем.

Деякі дослідники (А.Г. Асмолов, Л.М. Куликова, В.М. Розін, Ю.В. Шаронін та ін.) вважають можливим використовувати синергетичний підхід до соціальних систем та особистості в системі стосунків. Розвиток і саморозвиток особистості, на їх думку відбувається за нелінійними законами. Нелінійність, за Ю.В. Шароніним, у найширшому смислі означає багатоваріантність шляхів відбору з альтернатив. Розвиток має не лише діалектичні причини, але й відхилення, що виникають внаслідок криз, нестабільності, нерівномірності системи, безконечно розв'язуваних системою в її саморусі, що характерно і для розвитку особистості як її саморозвитку.

Викликає науковий інтерес філософське осмислення особистісного саморозвитку як самодобудови на основі інтуїції та духовної творчості в роботі Є.М. Князевої та С.П. Кордюмова з