Сучасна психологічна наука (І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, Д.І. Фельдштейн та ін.) стверджує, що виникаючі під впливом навчання і виховання новоутворення в психіці та особистості ' характеризують більш високий рівень її організації та функціонування, їхня величина і значущість можуть варіюватися від невеликих якісних змін у рисах особистості до значних змін у сфері психіки загалом (пізнавальній, емоційно-мотиваційній, вольовій). "Від цих спрямованих мікро- і макрозмін у психіці та особистості залежить наступний саморозвиток, - пише А.А. Бодальов, - правда, їхня роль у даному процесі неоднакова. В одних випадках вони виступають як досягнутий у розвитку психіки та особистості рубіж, від якого триватиме нарощування змін у них, в інших - виявляються збудниками (механізмами) того самого саморозвитку, в третіх - вони продукт розвитку, який повинен бути знятий саморозвитком".

Таким чином, можна стверджувати, що саморозвиток безпосередньо пов'язаний із розвитком, а самовиховання - з вихованням. Ефективність самовиховання значною мірою визначається як саморозвитком, так і вихованням особистості. Водночас нерідко трапляється, що виховання та освіта "являють собою запеклу боротьбу проти природного творчого саморозвитку людини і намагаються втиснути її в заздалегідь приготовлені рамки, вести за шаблоном, уторованою стежкою, причому в умовах загальної насильницької постановки виховання все йдеться про самодіяльність. Справжній, не викривлений педагогічний процес водночас і вільний, і необхідний. Тому що це є процес саморозвитку. В ньому самодіяльність - неминуче явище. Якщо ж виховання і освіта бувають примусовими, то не доводиться й говорити про самодіяльність - це означає співати мотив з іншої опери. Зовсім відмінної. Це означає з'єднувати непоєднуване".

Дискусійним є питання, на яких етапах розвитку особистості самовиховання виступає вагомим фактором її формування.

П.Ф. Каптерев стверджував, що самовиховання притаманне людині ще в дитячому віці. Але якщо в дитинстві та підлітковому віці самовиховання здійснюється нерідко неусвідомлено, як задоволення нагальної органічної потреби, то з віком цей процес стає свідомим і розумним.

На думку І.А. Донцова, самовиховання, самовдосконалення в індивідуальному розвитку особистості розпочинається у підлітковому віці. Саме в цей період у людини загострюється увага до свого духовного світу, виникає прагнення і актуалізуються пошуки можливостей для самовираження і самоутвердження, проявляється особливий інтерес до самопізнання, самовипробування, власне розпочинається бурхливий процес самовиховання, який охоплює усі сторони духовного життя особистості.

Навчання, праця, дружба, самоосвіта, ставлення до батьків, учителів, ровесників - усе зазнає впливів цього процесу. Однак, незважаючи на те, що початок самовиховання у підлітковому віці є природним, воно здійснюється нерівномірно і не у кожної людини досягає високого рівня, стає систематичним. І хоч самовиховання у тій чи іншій формі притаманне особистості все життя, у декого воно залишається < на стадії "ситуативного самовиховання".

Очевидно, що причина такої розбіжності полягає в різних поглядах на рушійні сили самовиховання. П.Ф. Каптерев дещо ототожнює самовиховання із саморозвитком. Останній, як відомо, здійснюється як у стихійних, неусвідомлених формах (наслідування, гра, адаптація і т.п.), коли

індивід не ставить за мету змінити себе власними зусиллями, так і в усвідомлених, свідомо визначених, цілеспрямовано задіюваних для досягнення мисленого рубежу, ідеалу (самовиховання, самотворення, самовдосконалення). Усвідомлені форми особистісного саморозвитку мають діяльнісно-забезпечуючу і духовно-ціннісну природу.

Не важко помітити, що у поглядах П.Ф. Каптерева та І.А. Донцова на самовиховання як фактор становлення особистості, попри певні відмінності, є спільне щодо основного: самовиховання притаманне особистості усе життя. Інша справа, що не завжди воно з віком стає свідомим і розумним. У декого, як стверджує І.А. Донцов, самовиховання залишається на стадії "ситуативного самовиховання".

Прагнення людини до самовиховання має під собою як біологічне, так і соціальне підґрунтя. На першому чомусь не прийнято зосереджувати увагу. Можливо, з тієї причини, що самовиховання здебільшого розглядається як складова виховання, яке дійсно є соціальне зумовленим процесом. Однак самовиховання як прагнення людини до саморозвитку, самовираження і самоутвердження до певної міри є її біологічною потребою. Адже будь-який організм має здатність до саморозвитку. Саме ця тенденція і лежить в основі самовиховання.

Цілком зрозуміло, що первісну основу самоактивності індивіда становлять його індивідуальні потреби, мотиви і деякі інші провідні утворення в структурі особистості. Цікавим у цьому плані є міркування Д. М. Узнадзе, який відзначав опосередкований характер самоактивності індивіда. Він вважав, що вирішити проблему поведінки взагалі, активності зокрема, неможливо на основі теорій, що відкидають принцип опосередкованості психічного. "Будь-яка активність, - писав учений, -означає ставлення суб'єкта до навколишньої дійсності, середовища. В разі виникнення якоїсь конкретної потреби суб'єкт, з метою її задоволення, спрямовує свої сили на навколишню дійсність. Так виникає поведінка. Як зауважуємо, вона передбачає, з одного боку, потребу і сили суб'єкта, з іншого - середовище, предмет, який повинен її задовольнити. Поведінка являє собою задіяння саме цих сил, і зрозуміти її поза потребою і предметом, що її задовольняє, зовсім неможливо... Активність має завжди предметний характер..." [197, с. 332]. Д. М. Узнадзе також вважав, що цілі та наміри особистості мають визначальний вплив на вибір напрямку її активності.

Особлива увага в дослідженнях джерел розвитку самовиховання приділяється особистісній рефлексії. І це не випадково. Адже рефлексія - це "осмислення людиною передумов, закономірностей і механізмів власної діяльності, соціального та індивідуального способу існування;