Рушійною силою будь-якої діяльності особистості, зокрема самовиховання, є мотивація - "відчуття людиною прагнення, спрямованого на задоволення усвідомленої або неусвідомленої потреби".

Розрізняють два види потреб: фізіологічні, які забезпечують фізіологічне існування організму, і психологічні (в діяльності, спілкуванні, лідерстві, визнанні і т.п.). Рівнем задоволення обох видів потреб визначається міра самореалізації особистості, повнота розуміння нею смислу свого життя, відчуття щастя.

Стосовно фізіологічних потреб особистість позбавлена вибору: її активність з їх задоволення визначена генетично, і прогнозувати цю активність вона не може без ризику для життя.

Задоволення психологічних потреб виходить за рамки організму і вплітається у складну сітку соціальних взаємодій. Ця складність також є результатом активного функціонування базових психічних структур людської особистості, які відповідають за її свідому соціальну життєдіяльність. Кожна людина від природи наділена певним набором здібностей, Загальних і спеціальних, до засвоєння і виконання конкретних видів діяльності. Як зазначає В.П. Беспалько, існує тісний взаємозв'язок здібностей і мотивів діяльності. А.Маслоу підкреслює у своєму Івизначенні мотивації "людське прагнення... проявити себе в тому, до чого вона (людина ) відчуває себе потенційно здібною". На його думку, мотивація - це "генетичне прагнення людини до самореалізації у відповідності з її вродженими здібностями до певних видів діяльності і наполегливість в оволодінні ними на творчому рівні. Це активне і стійке прагнення реалізується в реальних досягненнях тільки тоді, коли виникають (створюються) необхідні умови для цього. В іншому випадку самореалізація у більшій або меншій мірі "гальмується" немотивованими видами діяльності, Досягнення в яких не можуть перевищувати виконавського рівня".

Таким чином, залежно від обдарованості людина здатна в одних видах діяльності досягати творчого рівня і проявляти високу міру мотивації, в інших - тільки виконавського рівня і здебільшого під зовнішнім тиском, а ніж під впливом внутрішніх прагнень (мотивів), а до третіх людина може бути взагалі непридатною, нездатною на їх засвоєння і застосування, незважаючи на будь-які педагогічні прийоми. Це завжди було помітно в таких вида неї є природні задатки. Якщо ж вимоги до особистості, висунуті зовнішнім оточенням чи нею самою, не відповідають її природним можливостям, то самовиховання не дає бажаного результату. Це явище чомусь недостатньо враховується у 40 педагогічній теорії та практиці. Тому нерідко методика організації самовиховання зводиться до провокування в особистості прагнення до самовдосконалення, а потім забезпечення зовнішніх і внутрішніх вимог щодо його реалізації. Якщо ж позитивних змін немає, то пропонується більше уваги приділяти розвитку вольових якостей. Проте особливих успіхів далеко не завжди вдається досягти. І основна причина цього полягає в тому, що "пусковим механізмом" мотивації самовиховання особистості, як і будь-якої діяльності, є вроджені здібності, які визначають напрямок та інтенсивність її дій із самовдосконалення. Мотивація, на думку В.П. , "це не пасивний механізм, який чекає зовнішнього запуску, а активний особистісний двигун, який постійно рухає людину в поле діяльності, де її здібності можуть проявитись у найбільшій мірі, і який гальмує її дії в іншому напрямку".

У зв'язку з цим виникає потреба у встановленні психологічних механізмів, які закладені в основу самовиховання особистості, та визначенні педагогічних умов їх активізації.

Психологічні механізми самовиховання - це шляхи розвитку мотиваційно-ціннісної сфери особистості в процесі засвоєння нею соціального досвіду.

Ряд авторів розглядають такі рефлексивні процеси як самосвідомість, самопізнання, самоаналіз, самооцінку і як психологічні механізми, на яких ґрунтується самовиховання, і як засоби самовиховання (І.А.Донців, Ю.М.Орлов та ін.). Зокрема, вони зазначають: якщо рефлексивні процеси незалежні від волі суб'єкта, то їх можна розглядати як психологічні механізми самовиховання. Однак ми не зовсім розділяємо такі погляди. Адже і самосвідомість, і самопізнання, і самоаналіз, і самооцінка піддаються впливам особистості, значною мірою контролюються її свідомістю та вольовими якостями. Психологічні ж механізми являють собою глибинні процеси, які нерідко не усвідомлюються особистістю. Тому ми виходимо з того, що основу розвитку мотиваційної сфери особистості складають ідентифікація, емоційне обумовлювання, наслідування, мотиваційне опосередкування, конформність, вживання у соціальну роль, редукція (зменшення) когнітивного дисонансу.

Ідентифікація - емоційно обумовлений процес ототожнення себе з іншою людиною, внаслідок чого засвоюються моральні норми, цінності, настанови і способи поведінки цієї людини, відбувається включення їх у власний внутрішній світ. Ідентифікація передбачає наявність сильного емоційного зв'язку між індивідом і людиною, роль якої він на себе приміряє, з якою він себе ототожнює.

З.Фрейд вважав, що саме завдяки ідентифікації формується совість, яка, як відомо, є надзвичайно сильним стимулом до самовдосконалення. Совість, на його думку, приходить до нас в образі інших людей.

Ідентифікація з педагогом відбувається мимовільно, незалежно від цілеспрямованих зусиль вихователя, а також без усвідомлених намагань з боку виховуваного. Їй сприяють дві умови: більш-менш тривала взаємодія з вихованцями і формування в них позитивного емоційного ставлення, довіри до вихователя. Це висуває виняткові вимоги до особистості і поведінки педагога: його переконання, ціннісні орієнтації, манери повинні відповідати виховним цілям, оскільки незалежно від того, хоче він цього чи ні, його вихованці будуть засвоювати їх.

Емоційне обумовлювання полягає у формуванні позитивного ставлення до об'єктів та способів поведінки, які супроводжуються позитивними емоціями, і негативного до тих, які супроводжуються негативними емоціями. Якщо та чи інша поведінка з певних причин регулярно викликає позитивні емоції, вона стає “бажаною для індивіда”, таким чином формується відповідний