У ньому, зокрема, мовиться, що предметом педагогіки є виховання як особлива функція суспільства, а саме виховання є "передача старшими поколіннями і активне засвоєння новими поколіннями соціального досвіду необхідного для життя і праці в суспільстві" [25].

Далі автори підручника визначають основні категорії педагогіки таким чином.

"Розвиток людини – це процес становлення її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих соціальних і природних чинників" [25, 7-8].

"Освіта – це процес і результат оволодіння учнів системою наукових знань і пізнавальних умінь і навичок, формування на їх основі світогляду, етичних і інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей".

"Навчання – це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учнів, у ході якого здійснюється утворення людини".

"Формування особистості – процес і результат її розвитку під впливом середовища, спадковості і виховання".

"Виховання в спеціальному педагогічному сенсі – є процес і результат цілеспрямованого впливу на розвиток особистості, її відносин, рис, якостей, поглядів, переконань, способів поведінки в суспільстві".

"Виховання в широкому сенсі (термін Н.К. Крупської) – є процес і результат розвитку особистості під впливом цілеспрямованого навчання і виховання" [25, 9-10].

Педагогіку часто називають наукою про виховання людини, маючи на увазі під цим і її навчання. Як і будь-який процес, виховання повинно мати мету і спрямованість. Мета виховання ортодоксальної педагогіки радянського періоду – всебічно розвинута гармонійна особистість, а спрямованість – комуністична. Об'єднуючи перше з другим, отримуємо: комуністичну цілеспрямованість процесу виховання, сприяючу "...формуванню гармонійно розвиненої, суспільно активної особистості, що поєднує в собі духовне багатство, моральну, чистоту і фізичну досконалість" [25, 15].

Під цими словами охоче підписалася б будь-яка розсудлива людина, охоча добра молодому поколінню і процвітання суспільству, яке будуватимуть молоді люди, виховані в подібному дусі. Проте досвід життя нашого суспільства, особливо набутий за останні роки, не залишає ніяких ілюзій у тому, що десятиліття професійної діяльності вихователів і педагогів всіляких рівнів сприяли хоч би частковому наближенню до гучно проголошеного ідеалу. Те, чим особливо гордилася наша система виховання – комуністичною переконаністю, ідейно-політичною зрілістю, інтернаціоналізмом, атеїзмом, працьовитістю та іншими позитивними якостями "нового покоління радянських людей" – на перевірку виявилося набором красивих фраз і слів, вимовлених з трибуни, але які не мають нічого спільного з об'єктивно існуючою реальністю. Часто ні ми самі, ні наші діти й батьки не тільки не сповідаємо вищеназвані догми, але й своїми буденними діями в повсякденному житті їм принципово суперечимо. І річ не в тому, що цілі самі по собі погані або недосяжні, а в тому що були придумані і втілювалися в життя не ті способи їх здійснення.

Надмірна політизація процесу виховання і розвитку особистості зробила упор на красиві гасла, по суті, відкинувши існування об'єктивних законів – механізмів, що формують цю особистість. Ми звикли говорити й робити, не вникаючи і не особливо роздумуючи, причому саме те, що мовилося і робилося, всіма і всюди, починаючи з шкільного класу і кінчаючи передачами телебачення і газетними передовицями.

Закони формування особистості людини не можуть бути вільними від законів, за якими розвивається суспільство. Яке суспільство – така і школа. Це загальновідомо і не вимагає ніяких доказів. Отже, напрошується висновок, що суспільство тоталітарної свідомості й авторитарних методів керівництва на всіх його рівнях не могло і не може не спроектувати свої зміст, суть і методику на життєдіяльність своїх молодших членів, тобто на дітей. А якщо ще точніше – то на систему виховання в цілому.

Продовжуючи цей логічний ланцюжок, можна сказати, що не тільки "яке суспільство – така і школа", але і яка школа – таке й суспільство, бо вчорашні школярі – це нинішні фахівці економічних, соціальних, культурних і політичних сфер держави, і, працюючи всередині них, керуючи ними не можуть не вкладати в свою діяльність і методи своєї роботи те, що було закладено в них самих школою і сім'єю. Сім'я не тільки "осередок суспільства", але і його продукт. Всіх батьків крім всього іншого об'єднує одне: вони всі вчилися, по суті, в одній школі, практично у одних і тих же вчителів, що говорять і роблять, за рідкісним виключенням, одне і те ж, що застосовують ті ж самі прийоми і методи виховання, якими майбутні батьки стануть користуватися самі, виховуючи і навчаючи вже своїх власних дітей.

Тому з повною підставою можна стверджувати, що педагогіка є політична наука, а педагогічна діяльність – діяльність також політична, що визначає стратегію, а головне, тактику розвитку суспільства в цілому. У тоталітарній державі не може не бути тоталітарної педагогіки, що нівелює особистості "під одну гребінку", оскільки мільйонами однакових за думками і діями людей легше управляти. По суті, наш процес виховання є насильницький акт уніфікованого програмування особистості дитини згідно якомусь еталону, який сконструювало суспільство.

"Якою повинна бути "хороша дитина"? – ставить питання Д.А. Белухін на самій першій лекції з педагогіки. І майже завжди перше, що говорять студенти, це слово "слухняна". Слухняна кому? Як кому – мені, вчителю (ось мій диплом!), мені, батькові (ось довідка з пологового