Назва "Особистісно орієнтована педагогіка" в якійсь мірі запозичена з психотерапії, і це – не випадковий збіг термінів, а відображення суті нового ставлення до характеру педагогічної діяльності. Спершу необхідно уточнити термін "психотерапія". В перекладі з грецького психо – душа, терапія – догляд, турбота, лікування. Таким чином, психотерапія в своєму первинному значенні визначається як турбота про душевний стан людини. Розрізняють два крупні напрями в психотерапії: особистісно орієнтоване (немедичне) і клінічне (медичне). Останній тісним чином стуляється з поняттям "психіатрія", що розуміється як область клінічної медицини, що вивчає причини і механізми розвитку психічних захворювань. З іншого боку взагалі психотерапію можна розглядати як систему методів психічної дії (словом, вчинком, обстановкою) на людину з лікувальною або профілактичною метою [7, 58].

Для нас представляє інтерес, по-перше, сама ідея якоїсь психічної стерильності або гігієни мови, дій, учинків, зовнішнього вигляду вчителя, що не завдає психічної травми дитині. А по-друге, сама суть особистісно орієнтованої психотерапії, головним стрижнем якої є неповторність і унікальність особистості кожної людини. Що стосується першого, то в психіатрії існує таке поняття як дидактогенія, що означає шкоду, нанесену дитині словом, поглядом, жестом або якою-небудь дією вчителя. Шкода – це перш за все психічна травма, яка може привести до різного роду сумним наслідкам.

Дуже часто в шкільній практиці дидактогенія виявляється в діях педагога на підсвідомому рівні. Тобто вчитель не хотів образити, принизити дитину, проте якась його дія саме таким чином була сприйнята учнем. Мимовільна дидактогенія також може мати неприємні наслідки, але її шкода все-таки менша в порівнянні з свідомими діями педагога якраз направленими саме на приниження або образу дитини. Дидактогенія є типове і поширене явище в нашій системі освіти. Це необхідно визнати і розплющеними очима подивитися на її наслідки. А вони наступні: діти неохоче йдуть у школу, смертельно бояться деяких вчителів, ненавидять їх уроки (і часто той же самий учбовий предмет) і... плідно ВЧАТЬСЯ рятувати себе і свою психіку від подібних негативних дій.

Мовиться про психологічний закон психічного захисту і компенсації. Дидактогенії так багато в учбово-виховному процесі, що вона стала звичним явищем, яке вже (на щастя!) саме через свою повсякденність не викликає особливо важких наслідків. Діти навчилися свідомо або підсвідомо захищати свою психіку від агресії, грубості, образ, тиску шляхом відходу в себе, відключенням від спілкування або яким-небудь чином пристосовуватися до вимог вчителя, вміло імітуючи очікуваний цим учителем їх стан: уважність, активність, покірність, розкаяння і т.п.

Треба відмітити, що діти добре вміють це робити. І в цьому полягає головне "досягнення" і основний результат "ефективності" учбово-виховного процесу. Шкоди тут більше, ніж користі, оскільки, наприклад, одержавши дозу агресії, дитина згідно закону компенсації розряджає її на іншому об'єкті, дуже часто меншому від неї самої за віком і силою, але завжди неповинному ні в чому перед ним.

Таким чином, стає очевидним, що ні в майбутньому, ні тим більше зараз, нам не обійтися без певних психотерапевтичних пізнань, а найголовніше, – без якоїсь психотерапевтичної основи діяльності педагога, що виключає нанесення шкоди як йому самому, так і його учням. Ось чому педагогічна діяльність людини повинна завжди мати той самий психотерапевтичний характер, про який тільки що говорили.

Визначивши характер особистісно орієнтованої педагогіки, можна встановити її мету. Виходячи з самої назви, буде логічним визначити мету особистісно орієнтованої педагогіки як РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ ЛЮДИНИ, розуміючи під розвитком і процес і його відносний результат. Дана відносність виправдана, оскільки розвиток людини не повинен мати якоїсь встановленої межі. Розвиток особистості людини є форма і умова його існування [7, 60].

Проте, як відомо, будь-який процес, будь-який рух повинен мати певну спрямованість. В даному випадку буде цілком доречно визначити спрямованість особистісно орієнтованої педагогіки як ГУМАНІСТИЧНУ, розуміючи її як спрямованість діяльності педагога на пізнання людини, її унікальності і неповторності, порівнюючи з моральними нормами і загальноприйнятими етичними цінностями об'єктивно позитивного характеру для суспільства в цілому.

Тоді головним і основним завданням педагогіки можна назвати НАДАННЯ СПРИЯННЯ ЛЮДИНІ У ВИЗНАЧЕННІ І ВДОСКОНАЛЕННІ ЇЇ СТАВЛЕННЯ ДО САМОЇ СЕБЕ, ІНШИХ ЛЮДЕЙ, НАВКОЛИШНЬОМУ СВІТУ, ДО СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СУСПІЛЬСТВІ. В даному випадку рішення цієї задачі і визначає основний ЗМІСТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Основним способом діяльності педагога по виконанню поставленого завдання необхідно назвати особливим чином організовану життєдіяльність дитини в різних її аспектах і обставинах. Це дозволить їй набути індивідуального і цілісного досвіду, що формує систему її переконань, тобто світогляд. Організація життєдіяльності дитини має на увазі під собою здійснення на неї вербальних і невербальних дії педагога, що органічно поєднуються з діяльністю як такою, що має також характер дії.

Все викладене вище, в свою чергу розпадається на багато питань і завдань, що вимагають прояснення і рішення, починаючи з визначень термінів і до знаходження шляхів і способів реалізації змісту педагогічної діяльності.

Проте для вирішення деяких поставлених питань науково-історичний досвід однієї лише педагогіки явно недостатній. Тому представляється логічним залучити для їх вирішення зміст і методики з інших наук, що мають безпосереднє відношення до людини і що вивчають її. Перш за все маються на увазі певні положення психології, філософії, психотерапії, мистецтва і мистецтвознавства. При такому підході педагогіка як наукова дисципліна представляється якимсь інтеграційним курсом, певним синтезом досягнень наук у області людинознавства. Це цілком виправдано, оскільки