готовий посміятися над своїм невдалим товаришем, а він стояв і з ненавистю дивився на вчителя. Як бути в такому випадку? Можна було б сказати так:
Ну це, по-перше, не твій спосіб, він давно вже відомий, а по-друге, треба було уважно слухати мене на минулому уроку, тоді б ти вирішив задачу таким же способом, як і всі.
Але вчитель відкинув це зауваження як нещире і несправедливе. Він сказав, звертаючись одночасно і до учня, і до класу:
Ти вирішив задачу правильно і більш раціональним способом, ніж ми. Вибач, що я, не подумавши, образив тебе. А ще вибач за той випадок, коли я сказав, що ти списав задачу. Я тоді помилився, – і він поклав руку на плече учня. Учень розплакався і обійняв вчителя [9, 37].
Учні пробачать педагогу будь-яку його помилку, якщо він буде щирий з ними, а нещирість вчителя, в чому б вона не виявлялася, учні сприймають як несправедливість; виникає відчуженість між вчителем і учнями.
Витримка і самовладання. Для педагогічного такту вчителя велике, а іноді і вирішальне значення мають такі його вольові межі, як витримка і самовладання. Звичайно, це не означає, що вчитель повинен завжди, що б ні трапилося, бути абсолютно спокійним. Він може іноді і спалахнути, вибухнути, як говорив А. С. Макаренко, але такі свої спалахи він завжди повинен контролювати. У стані, близькому до афекту, дуже важко ухвалити правильне рішення. Було б зайвим приводити приклади грубої нетактовності, яку допускають вчителі, що втратили витримку і самовладання. Досить тільки сказати, що разом з втратою витримки і самовладання педагог нерідко втрачає свій авторитет, а то і право на свою професію.
У стані роздратування не рекомендується ухвалювати які-небудь рішення. У таких випадках краще вдатися до якої-небудь форми засудження, яка дає можливість вчителеві відкласти своє рішення, наприклад: «А з тобою у мене буде окрема розмова», «Зараз у мене немає часу тобою займатися» і т. д. Коли вчитель, заспокоївшись, зупиниться на якомусь рішенні, він завжди зуміє знайти повід, щоб повідомити це рішення учневі або всьому класу.
Витримка і самовладання постійно повинні бути в активі педагога. Молоді недосвідчені педагоги часто пояснюють свої спалахи станом нервової системи, що в більшості випадків не відповідає дійсності. Досвідчені вчителі, хоч нерви у них не міцніші, ніж у молодих, не втрачають самовладання. Справа, очевидно, не в нервах, а у великій відповідальності за доручену справу і в звичці стримуватися, володіти собою. Самовладання і витримка виробляються точно так само, як і інші уміння і навички. Не навчившись володіти собою, вчитель не навчиться педагогічному такту.
Педагог, як і кожний фахівець, повинен передбачувати труднощі, які можуть виникнути в його роботі, і завжди бути готовим їх подолати. Педагогічний оптимізм не можна підміняти добросердям, недооцінкою складності психічного життя дитини. Інженер, наприклад, завжди враховує опір матеріалу, над яким працює. Педагог також повинен враховувати опір свого «матеріалу», пам'ятаючи, що такий опір може мати самі різноманітні форми.
Вчитель – майстер життя. Основна його задача – вчити дітей своєму предмету. Не менш важлива задала – навчити дітей бути справжніми людьми. Але хіба вчитель не готувався до цього? Хіба кожний з нас не знає, що крім безмірної радості від своєї праці в школі можуть бути і засмучення і прикрощі? Може статися так, що вчителя учні не послухають, назвуть яким-небудь дотепним, на їх думку, прізвиськом, виб'ють скло, прогуляють урок, штовхнуть на перерві і т. д. Вчитель повинен наперед знати, як бути в кожному конкретному випадку. Хіба хтось і колись гарантував, що в школі він з цим ніколи не зіткнеться? Чому ж він не повинен стримуватися? Хіба лікар втрачає самовладання, якщо несподівано захворює здорова людина?
У важких ситуаціях витримка і самовладання самі по собі вже бувають непоганим способом впливу на учнів.
Названі вище психологічні передумови педагогічного такту діють в нерозривному зв'язку. Відсутність хоч би однієї з них приводить до порушення педагогічного такту.
Кажучи про педагогічний такт як про уміння, треба мати на увазі його своєрідність. Щоб бути тактовним, недостатньо лише засвоїти ряд педагогічних правил або прийомів. Педагогічний такт – це постійна творчість вчителя. Абсолютно схожих випадків застосування педагогічного такту немає, як і немає абсолютно схожих дітей [9, 40].
Педагогічний такт вимагає від вчителя уміння передбачувати, як його зауваження, відмітки, вимоги і т. п. сприймуть учні, яким вони адресовані. Педагог повинен зрозуміти настрій, почуття і переживання учнів раніше, ніж застосувати до них той або інший метод впливу. До дітей потрібно відноситися з такою ж, а в багатьох випадках ще з більшою обережністю і делікатністю, ніж до дорослих. Педагогічний такт частіше за все порушують саме ті вчителі, які чомусь вважають, що діти легко переносять їх крик, грубий тон, зневажливий жест і т.д.
Важливе значення для тактовного відношення вчителя до учнів має врахування вікових і індивідуальних особливостей. Індивідуальний підхід до учнів є однією з основних передумов тактовності вчителя. Тактовний педагог повинен знати, наприклад, що учні молодших класів втрачаються і гірше відповідають тоді, коли вчитель мовчить і ніяк не виявляє свого відношення до їх відповіді, а учні середніх і особливо старших класів, навпаки, нервують, коли їх перебивають, не дають висловити думку до кінця. Важливо також знати, що з різними типами темпераментів потрібен різний тон в розмові (з флегматиком – твердий, з холериком –