Байдуже ставлення до духовного світу дитини неприпустиме, бо духовна убогість, яка є причиною такого ставлення, веде до морального спустошення і падіння, і тоді ніщо не зможе замінити найважчої втрати – втрати людини. Щоб ці втрати звести до мінімуму, маємо турбуватися передусім про виховання людської душі. Між освітою і вихованням у деяких школах є розрив: знання, які мають формувати благородство душі, не зачіпають свідомості, не перетворюються в переконання.

На думку В.Сухомлинського, дуже важливо, щоб дитина мала духовне життя, моральні цінності. «Дитину треба вчити і вчити, що вона живе не в пустелі, а серед людей, отже, кожен твій крок врешті-решт відбивається на твоєму ближньому, тому що ідеш ти кудись з якоюсь метою; кожне твоє слово відгукнеться в душі іншої людини, але як відгукнеться – залежить від тебе. Уже те, що ти дивишся на навколишній світ і бачиш його, – приховує в собі і добро, і зло: все залежить від того, що ти бачиш і як бачиш, – так повчаємо ми своїх вихованців» [18, – Т.6– С. 260].

Дитяче серце чутливе до заклику творити красу й радість для людей – важливо тільки, на думку В.Сухомлинського, щоб слідом ішла праця. Якщо дитина відчуває, що своїми вчинками приносить радість ближнім, то змалечку навчиться узгоджувати власні бажання з інтересами людей, а це важливо для виховання доброти й людяності, самодисципліни, без якої немає совісті, немає справжньої людини.

Непорушним педагогічним переконанням Василя Олександровича була істина: «... чуйність і лагідність – та духовна сила, яка здатна вберегти дитяче серце від огрубіння, озлоблення, жорстокості і байдужості, від безсердечно-тупого ставлення до всього доброго і світлого в житті, насамперед до сердечного, теплого слова» [18. – Т.2. – С.355]. Можливо, у декого ці слова викличуть іронічну посмішку: що ж, будемо ласкавими, а вони нам на голову сядуть... Не сядуть, вважає В.Сухомлинський, бо зло в дитячому серці породжується тільки грубістю та байдужістю дорослих.

Але слід пам'ятати, що ласка – це не сюсюкання і не всепрощення, це – людяність, так би мовити, серцевина гуманістичної педагогіки, для якої істина: людина людині Друг і товариш – не красива фраза, а основа стосунків між людьми. Педагогіка є сплавом ідей і гуманності, як слушно зазначив Василь Олександрович: «...це ідея людяності, помножена на доброту кожного вчителя як живої особистості, як неповторного людського серця з його радощами і горем» [16. – Т.2. – С.356].

Морально-ціннісний досвід, що нагромаджується в дитинстві, утверджується у свідомості дитини із пізнанням перших найважливіших життєвих істин. Проте, багато що маленькій дитині ще неможливо розтлумачити: прекрасні слова про благородство не завжди сприймаються нею, та відчути серцем красу людяності здатні навіть малюки. З перших днів створення «Школи радості» В.Сухомлинський прагнув, щоб кожний вихованець переживав радість, горе, прикрощі й незгоди іншої людини, бо чим більше дитина турбується про інших, тим добрішим стає її серце: «Восени і навесні ми часто ходили в гості до колгоспного пасічника дідуся Андрія. У старого не було сім'ї, самотність – його велике горе. Діти відчули, що дідусь Андрій радіє кожному нашому приходові... Серця малюків ставали чутливішими до настрою, переживань, почуттів людини. Діти самі почали думати, яку радість можна принести старому» [18. – Т.4. – С.88].

Чутливість до радощів і горя інших виховується тільки у дитинстві, бо у цьому віці серце особливо відкрите до людських страждань, горя, туги, самотності. Дитина ніби уявляє себе на місці іншої людини. «Пам'ятаю, – пише В.Сухомлинський, – як одного разу, повертаючись з лісу, ми проходили повз самотню, відкриту всім вітрам хату. Я розповів дітям про те, що тут живе інвалід Великої Вітчизняної війни: він хворий, не може посадити яблуні, винограду. У дитячих очах з'явилися сльози. Кожна дитина переживала самотність хворої людини. Ми посадили 2 яблуні і 2 кущі винограду – це був наш дарунок людині, а придбали неоціненне – радість творення щастя для іншої людини» [18. – Т.4. – С.89].

Людина може стати другом і товаришем іншій людині за умови, якщо горе іншого стає її особистим. Щоб дитина серцем відчувала іншу людину – так можна сформулювати виховне завдання, яке поставив перед собою Василь Олександрович.

Учити відчувати – це найважче, що є у вихованні, вважає видатний педагог. Він переконаний, що дитина відчуває найтонші переживання іншої людини тоді, коли вона робить щось для щастя, радості, душевного спокою людей. Любов маленької дитини до матері, батька, бабусі, дідуся, якщо вона не натхнена творенням добра, перетворюється на егоїстичне почуття: дитина любить маму, оскільки вона є джерелом її радощів, а треба виховувати у дитячому серці справжню людську любов – тривогу, хвилювання, турботу, переживання за долю іншої людини. Справжня любов народжується тільки у серці, яке пережило турботу про долю іншої людини. Як важливо, щоб у дітей був друг, про якого треба піклуватися. Таким другом для вихованців Василя Олександровича став пасічник дідусь Андрій. Педагог переконувався, що чим більше дитина піклується про іншу людину, тим чуйнішим стає її серце до товаришів та батьків.

Жити в суспільстві – означає вміти пожертвувати своїми радощами в ім'я благополуччя, спокою інших людей. Мабуть, кожному доводилося зустрічатися з такими явищами: перед дитиною горе, нещастя, сльози, а вона втішається своїми