Очевидно, не буде перебільшенням вважати В.Сухомлинського великим, талановитим проповідником і реалізатором найвищих духовних людських чеснот, любові і поваги дітей до батьків, турботи матері і батька про долю своїх дітей, святості подружніх, родинних стосунків, щирості, доброзичливості, співчутливості, толерантності, працьовитості, милосердя, любові до Батьківщини і ще багатьох-багатьох інших.

Концепція виховання духовності особистості В.Сухомлинського спонукає задуматися над багатьма проблемами педагогічної науки та практики сьогодення, Вона передусім застерігає від крайнощів, від абсолютизації будь-яких, навіть найважливіших сторін педагогічної діяльності. Приміром, останнім часом все голосніше звучать заклики до, так би мовити, реабілітації виховання, яке, мовляв, є важливішим ніж освіта, навчання. А втім, В.Сухомлинський переконливо довів, як у науковому плані, так і практично, що навчання і виховання – дві сторони єдиного, цілісного, системного процесу.

Педагогічна концепція В.Сухомлинського свідчить також про недоречність закликів деяких науковців сьогодення до так званої деідеологізації педагогічного процесу. Очевидно, мова може йти лише про подолання нашої закоренілої звички до того, нібито існує якась «єдино-правильна» ідеологія виховання, якої мають дотримуватися всі без винятку.

Виняткового значення у вихованні особистості дитини, у розвитку Її духовності В.Сухомлинський надавав особистості вихователя: лише духовно багатий, морально довершений вихователь здатен збагнути складну, часто сповнену суперечностями душу дитини і плекати у неї паростки духовності.

В.Сухомлинський – педагог-реаліст, котрий розуміє і розкриває всю складність праці вихователя, яка потребує повної самовідданості, аж до самозречення, що посильно лише людям талановитим, толерантним, наполегливим і вольовим. Вихователь – людина, якій окрім педагогічного таланту великою мірою притаманна глибока і стійка потреба, вміння по-справжньому любити дітей, шанувати їх і робити все для того, аби виховати кожного з них справжньою людиною. [3, – С. 12-20]

Глибоко психологічна, гуманістична суть педагогічної системи В.Сухомлинського є, безсумнівно, її найвизначальнішою глобальною і глибинною характеристикою. Його праці овіяні ідеєю віри у можливості дитини, переконанням у необхідності глибокого, але обережного, делікатного проникнення у її невичерпно багатий, складний і вельми вразливий внутрішній світ з метою допомогти їй на складній і суперечливій дорозі особистісного розвитку та самовдосконалення. Можливо, саме тому значна частина творів Сухомлинського сприймається як поетичні, найкращі місця з яких хочеться перечитувати знову й знову, вдумуватися у їх складний і невичерпно багатозначний зміст. У них поетика і наукова реальність зливаються воєдино, але ніколи не поглинаються одна одною, а лише взаємозбагачуються і взаємодоповнюють своє звучання.

Висновок

Отже, багатогранну спадщину В. Сухомлинського пронизує ідея формування людини. «Якщо уважно вдуматися в нашу роботу, то найголовнішою сферою єднання теорії і практики є проектування людини». Він блискуче зінтегрував психологічні і педагогічні знання про взаємозв'язок навчання з розвитком і зробив вагомий внесок в найскладнішу галузь дидактики – теорію і практику розвиваючого навчання.

Його педагогічна творчість розкриває методику проектування розвитку особистості дитини на тривалу перспективу, підкреслює самостійність дитячого життя, показує цілісну педагогічну систему розвиваючого навчання, у якій гармонійно представлені різні напрями при системоутворюючої ралі розумового виховання «Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину».

У руслі цієї проблеми В. Сухомлинський виділяє ознаки особистісно-орієнтованої системи навчання. Зокрема вченим неодноразово підкреслювалось, що розвиток інтелекту дитини органічно пов'язаний з її внутрішньою духовністю, світоглядом, життєвими цінностями. *«Розумове виховання – це не тільки система поглядів на світ, а й суб'єктивний стан особистості, який виявляється в її почуттях, волі, діяльності. Розумова вихованість полягає в тому, що погляд людини на світ виявився не лише в умінні пояснити, а у прагненні щось довести, утвердити, відстояти власною творчою працею».

Розвиваючи теорію активного самостійного учіння, В. Сухомлинський свою діяльність спрямував на пошук методик, які цілеспрямовано формують розум дитини. Особливо це простежується у працях «Серце віддаю дітям», «Павлиська середня школа», «Проблеми виховання всебічно-розвиненої особистості», «Сто порад учителю», «Духовний світ школяра», «Розмова з молодим директором школи», «Гармонія трьох начал» та ін.

В. Сухомлинський створив дидактико-методичну систему розвитку дитини, яка має ознаки забезпечення органічного взаємозв'язку навчання і розвитку дітей. За цими ознаками і розвиток, і виховання тоді гармонізують особистість, коли їх об'єднує спільна мета – духовне вдосконалення особистості, коли дитина прагне і може реалізувати своє бажання стати кращою. Школа повинна працювати для самореалізації особистості. Вона стане вогнищем культури тільки тоді, коли в ній запанують чотири культури – Батьківщини, людини, матері та рідного слова.

Проблему цілеспрямованого розвитку позитивної мотивації учіння педагог розкриває у широкому діапазоні: від методології до опису конкретних методичних прийомів. Особливу актуальність для розвитку позитивної мотивації набувають рекомендації В. Сухомлинського щодо гуманізації навчального спілкування, збереження емоційного і фізичного благополуччя дітей, розкриття можливостей «лікувальної педагогіки». «Навчання – це не механічне перекладання знань з голови вчителя у голову дитини, а складні моральні стосунки, у яких провідною,