«Умій відчути поряд із собою людину, вмій розуміти її душу, бачити в її очах складний духовний світ – радість, горе, біду, нещастя. Думай і відчувай, як твої вчинки можуть відбитися на душевному стані іншої людини» [18, – Т.2. – С.235].

Вихованню у дитини здатності до рефлексії, потреби орієнтування на оточуючих як засобу розвитку вміння критично оцінювати свою поведінку з урахуванням можливих наслідків для інших людей і для себе Сухомлинський надавав особливого значення. Ідея служіння людям, турбота про їх благополуччя, щастя, потреба постійно оберігати їх, особливо в годину важких життєвих випробувань – одна з найголовніших у творах Сухомлинського. В умінні «відчувати душу» іншої людини, у здатності розуміти її душевний стан педагог вбачав найціннішу рису моральності дитини, одну з найважливіших характеристик особистості. У книзі «Як виховати справжню людину» автор, звертаючись до дітей, писав: «Не завдавай своїми вчинками, своєю поведінкою болю, кривди, турботи, тяжких переживань іншим людям. Умій підтримати, допомогти, підбадьорити людину, в якої горе... Не будь байдужим» [18, – Т.2. – С.253).

Значний теоретичний і практичний інтерес для сучасної педагогіки мають праці, ідеї В.Сухомлинського, в яких віднаходимо глибоке й різнобічне обґрунтування суті педагогічних явищ, закономірностей, глобальних проблем, серед яких центральне місце посідають ті, які тісно пов'язані з вихованням особистості.

Глибоко гуманістична сутність концепції виховання Сухомлинського, як і всієї його педагогічної системи, виявляється вже в самому ставленні до дитини. Найперше це – повага до особистості вихованця – незалежно від віку, наявних у даний час можливостей, визнання складності його внутрішнього світу і необхідності відповідального ставлення до його долі.

Одне з найбільших смислових, психологічних навантажень у контексті праць педагога має поняття «внутрішні духовні сили» дитини. Адже саме врахування змісту й реального стану внутрішнього світу дитини, постійна турбота про його збагачення, стимулювання забезпечують виникнення того вирішального моменту, коли виховні впливи дорослого і самоактивність дитини зливаються воєдино. Психологічна готовність дитини відгукуватися на дію дорослого, сприйнятливість до виховних впливів є визначальною умовою співробітництва, взаємодії як однієї з найважливіших характеристик ефективності виховання особистості. [3, – С. 12-20]

Реалізація ідеї співробітництва у педагогічному процесі нерозривно пов'язана із врахуванням того, що виховні впливи діють на дитину опосередковано. Нагадаємо, що принцип опосередкованості дії на неї виховних впливів, тобто дії зовнішніх мов (у тому числі спеціально організованого виховання) – один із найважливіших принципів педагогічної психології, глибинне забезпечення якого знаходимо в теоретичній і практичній спадщині В.Сухомлинського.

Обґрунтовуючи практичну необхідність гуманних взаємин між вихователем та дитиною, між самими дітьми і взагалі всіма учасниками виховного процесу, Сухомлинський переконливо довів, що найцінніше у дитини – її індивідуальність, неповторність внутрішнього світу, здібностей, потенційних можливостей. Підтримка і розвиток у дитини її індивідуальності є умовою зростання не тільки кожної конкретної особистості, а й підґрунтям формування дійового, творчого дитячого колективу, оскільки саме через плекання розмаїття індивідуальностей пролягає шлях до справжнього, а не стадного об'єднання дитячих особистостей.

Визначальний вплив на розвиток особистості дитини має така організація виховання, за якої належна увага приділяється стимулюванню внутрішньої і зовнішньої активності школярів, їх оптимальній участі у спільній з учителем діяльності у справі виховання. Це дає змогу кожному учневі бути не лише об'єктом виховного процесу, а й активним його учасником, суб'єктом виховної діяльності. З огляду на це забезпечуються умови, за яких кожен учень і колектив у цілому мають широкі можливості брати участь у діяльності, в якій керівна роль належить учителеві. Це – самостійне оцінювання дій, вчинків один одного, своїх власних, орієнтацій, поглядів, уподобань, обмірковування і розв'язання посильних моральних проблем, пов'язані з цим дискусії, захист власної точки зору, прийняття рішень та ін. Такій самоактивності учнів Сухомлинський надавав особливого значення. Він неодноразово наголошував, що мистецтво виховання полягає не лише в умінні бачити й передбачати різноманітні складні ситуації, які виникають у роботі з дітьми, а й у тому, щоб навчити дитину самостійно орієнтуватися в життєвих обставинах, і вже змалку привчати приймати хоча 6 найпростіші, але самостійні рішення, бо лише таким чином у неї може розвиватися «внутрішнє бачення» та поступово складатися стійка потреба у відповідальній поведінці – найсуттєвішій ознаці становлення особистості. [3, – С. 12-20]

Завдяки самоактивності, учні оволодівають (а не «засвоюють» у готовому вигляді, до того ж у обов'язковому порядку) моральними, естетичними, соціальними та іншими суспільними цінностями, що стають для дитини особистісно значущими.

Основні напрями розвитку дитини як особистості закладаються у ранньому віці. Звідси глибока впевненість Сухомлинського у винятковій ролі, яку відіграють у цьому відношенні батьки. Чи стане дитина гідною людиною, щасливою, і чи принесе своїм життям щастя іншим людям – залежить від того, які зерна посіють батьки у душу дитини, чи зігріють вони її серце теплом любові, поваги, правди і справедливості, любові й шани до людей – «Прекрасні діти виростають у тих сім'ях, де батько й мати по-справжньому люблять одне одного і разом з тим люблять і поважають людей Я відразу бачу дитину, в якої батьки глибоко, сердечне, красиво, віддано люблять одне одного. У такої дитини мир і спокій у душі, стійке моральне здоров'я, щиросердна віра в добро, віра в красу людську» [18,