Намагаючись зробити процес навчання зрозумілим для дитини, Песталоцці встановив, що існують елементи будь-якого знання, необхідні для того, щоб за їх допомогою людина пізнавала світ. Керуючись цим, він створив теорію і практику елементарної освіти, її метою має бути не навчання, а розвиток дитини, тому навчання слід вибудовувати на психологічній основі. Елементарними засобами навчання він вважав число, форму і слово (мову), а дидактичними пріоритетами — розширення кола спостережень дітей, розвиток мовлення як засобу пізнання, природознавчу спрямованість навчання. На цих засадах ґрунтується розроблена ним методика початкового навчання дітей арифметики, геометрії (з нею чітко пов'язувалось навчання малювання і письма) та рідної мови. Разом із розумовим вихованням до елементарної освіти він зараховував моральне і фізичне виховання.

Життя дитини, на думку Песталоцці, є найприроднішим способом її виховання. Розвиваючи ідеї гуманізму та природовідповідності у вихованні, він ратував за розвиток у кожній дитині всіх її сил та здібностей, розкриття резервних можливостей, будучи певним, що «...людина сама природовідповідно розвиває основи своїх розумових сил, свого мислення лише через акт мислення. Так само вона природовідповідно розвиває зовнішні основи своїх здібностей, що стосується майстерності і фаху, свої зовнішні почуття, органи і члени, лише практично їх тренуючи. І сама природа кожної з цих сил спонукає людину до їх тренування. Око хоче дивитися, вухо — слухати, нога — ходити і рука — брати. Але також і серце хоче вірити і любити. Розум хоче мислити. У будь-якому задатку людської природи закладене природне устремління вийти із стану безжиттєвості і невмілості і стати розвинутою силою, яка в нерозвинутому стані закладена в нас лише у вигляді свого зародка, а не самої сили».

Центром виховної роботи з дітьми Песталоцці вважав моральне виховання, метою якого є формування «діяльної любові до людей», що починається з любові до матері, інших членів сім'ї. Моральне виховання в сім'ї та виховному закладі, в якому також повинен панувати дух сім'ї, передбачає формування моральних нахилів дитини шляхом збудження чистих почуттів, спонукання до моральних вчинків, самовладання, витримки, прагнення до доброго і справедливого, розвитку моральних переконань.

Рішуче виступали на захист прав дитинства, гуманної освіти російські мислителі.

Один із реформаторів системи освіти Іван Бецькой (1704—1795) пропонував створити навчальні заклади для виховання «нової породи людей», які були б захищені від «розпусного середовища», ініціював відкриття виховних будинків для покинутих батьками дітей.

Учений-універсаліст, енциклопедист Михайло Ломоносов (1711—1768), автор підручників з основ наук, розглядав навчання і виховання у єдності, вважаючи їх метою формування правильного способу мислення та морального виховання.

В Україні ідею природовідповідності по-своєму інтерпретував філософ, поет, педагог Григорій Сковорода (1722— 1794), наголошуючи, що виховання слід спрямовувати відповідно до природних особливостей дітей, а виховувати мають право люди гуманні, чуйні, чесні, які можуть бути прикладом для наслідування. Людина, за його словами, є «мікрокосмосом» у «макрокосмос!». Філософський принцип гуманізму він розглядав як втілення у вихованні віри у благородне особистісне начало, повагу педагога до дитини. Виховання, за твердженнями Г. Сковороди, має бути «спорідненим», тобто таким, що відповідає можливостям людини.

Культурний діяч, педагог, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681—1736) створив буквар «Перше учіння отрокам», який протягом 5 років витримав 12 видань. У ньому вміщено цінні педагогічні поради батькам і педагогам, наголошено на ролі виховання у долі людини.

У XVIII ст. тривало інтенсивне формування засад класичної педагогіки — педагогіки, яка орієнтувалася на засади античної культури, дотримувалася формально-граматичних принципів, зосереджувалася на вивченні латинської та грецької мов, згодом — природничих предметів. Вона відчутно вплинула на подальший розвиток освіти, зокрема дошкільної, в усьому світі.

Отже, світський, гуманістичний дух епохи Відродження зорієнтував педагогічну теорію і практику на реальні можливості дитини, задля гармонійного розвитку якої має працювати освітньо-виховна система.

Література

Амонашвили Ш. А. Здравствуйте, дети! — М., 1983.

Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н. П. Кале-ниченко. — М., 1988.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. — К., 1999.

Буре Р. С., Островская Л. Ф. Воспитатель и дети. — М., 2003.

Вплив педагогічної майстерності вихователя на формування особистості дитини. — К., 1988.

Детский сад в Японии: Опыт развития детей в группе. — М., 1987.

Декларація прав дитини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Освіта. — 1993. — № 44—46.

Дитина в дошкільні роки: Керівництво для вихователів і батьків. — Запоріжжя, 1991.

Дитина: Орієнтовний зміст виховання і навчання дітей 3—7 років у дитячих закладах. — К., 1992.

Дольто Ф. На стороне ребенка. — М., 1997.

Конвенція ООН про права дитини.

Концепція безперервної системи національного виховання. — К., 1994.

Концепція дошкільного виховання в Україні. Проект. — К., 1993.

Концепция дошкольного воспитания. — М., 1989.

Кузьмина Н. В. Методы исследования педагогической деятельности. — М., 1970.

Левківський М. В. Історія педагогіки. — К., 2003.

Масару И. После трех уже поздно. — М., 1991.

Люблинская А. А., Кулачковская С. Е. Современный воспитатель. Какой он? — К., 1981.

Малятко: Програма виховання дітей дошкільного віку. — К., 1999.

Миндлина Т. Дошкольное воспитание во Франции. — М., 1984.

Неліна Т. Приватний садок в Австралії // Дошкільне виховання. — 1994. — № 4.

Організаційно-педагогічні аспекти діяльності нових типів дошкільних закладів. — К., 1997.

Про дошкільну освіту: Закон України.