За такої ситуації Василь Олександрович продовжував експериментувати, що, зрештою, призвело до особистісної драми і драми його ідей, з одного боку, а з іншого — через глибокий духовний катарсис поставило поряд з ви-датними педагогами-гуманістами модерної доби.

В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї В. О. Сухомлинського вперше викладені в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967). Ось най-головніші з них: довіра й повага до дитячої особистості, погляд на навчаль-ну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу на осо-бистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості вчителя для дитини.

Ці погляди Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки; «Етюди...» були піддані нищівній критиці (Б. Ліхачов.

B. Кумарін, Л. Гордін, В. Коротов), а сам Василь Олександрович звинува-чений у проповіді «абстрактного гуманізму».

Позбавлений можливостей відстоювати свою позицію в педагогічній пресі через відмову друкувати статті, в умовах цькування В. О. Сухомлинський продовжує розвивати свої ідеї в таких загальновідомих творах, як «Серце віддаю дітям» (1968 — НДР, 1969 — Україна), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина» (1970).

Ось основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у цих та інших працях:*

любов до дитини;*

розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колектив-ної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;*

культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного і гармонії;*

розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й ви-ховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання}:*

звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні по-тенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості.*

розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;*

демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

Ці положення були підпорядковані ідеї комуністичного виховання. При цьому комунізм виступає у В. О. Сухомлинського як суспільство щасливих, гармонійно розвинених людей, де панують високоморальні відносини, утвер-джується соціальна справедливість, розвивається висока духовність. Водне-час він говорить і про суспільні вади. Суперечності, що виникають між запланованими виховними впливами і стихійним впливом довкілля, сільський учитель називає «педагогічним дисонансом» і наголошує: «Чим різкіший дисонанс між передбаченими, навмисними засобами виховання й засобами ненавмисними, які являють собою середовище для формуванні суспільних інстинктів людини, тим важче виховувати, тим важче формувати те, що в практиці зветься голосом совісті» Сухомлинський В. О. Народження громадянина // Вибрані твори: У 5 т. К., 1987. Т 3. C. 300. .

Особливу увагу педагог приділяє ідеї самоцінності й неповторності, талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно продуманих умовах; включенню соціального середовища в сферу педа-гогічних впливів; природному вихованню (в єдності з природою) як голов-ному чиннику формування людини — її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); ор-ганізації переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню слова вчителя як провідного засобу виховання особистості; відмові від колектив-них засобів впливу на особистість, особливо коли мова йде про проступок; розробці комплексної програми «виховання красою» людини, природи, вчинку; введенню статевого виховання в структуру навчально-виховного процесу; вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного ста-ну, статі, спадковості, рівня розвитку здібностей).

В останній період життя В. О. Сухомлинський все голосніше та емоційніше обстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську етнопедагогіку, вводить її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає сам створювати для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-вихов-ному процесі.

В ці роки Василь Олександрович з особливим значенням говорить про роль рідної мови у вихованні, пристрасно й палко освідчуючись їй у любові («Слово рідної мови» (1965); «Джерело невмирущої криниці» (1970)).

Гуманістичні ідеї В. О. Сухомлинського, які глумливо відкидалися кон-сервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом і радістю сприйма-лися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю. Павлиська школа, якою керував і де експериментував педагог, поступово перетворюва-лася в педагогічну «Мекку» — до неї їхали не лише з України та багатьох інших куточків СРСР, а й з-за кордону.

Позиції В. О. Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи, зокрема перший секретар ЦК КПУ П. Ю. Шелест, якому, без сумніву, Імпонувало звернення Василя Олександровича до національних витоків. Са-ме завдяки його підтримці педагога було нагороджено в 1968 р. золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

Зірка Василя Олександровича згасла на злеті — на 52 році життя. Він був сповнений задумів, мрій, творчих пошуків. Про це свідчать твори, що по-бачили світ в 70-ті роки: «Методика виховання колективу» (1971), «Розмова з молодим директором школи» (1973), «Листи до сина» (1978). В них він роз-ширює і поглиблює свої гуманістичні ідеї у напрямі розвитку духовності, яка, за переконанням педагога, опосередковує всі інші риси особистості.

Праці, над якими він працював до останнього дня — «Як виховати справжню людину» (1989), «Хрестоматія з етики» (1990), присвячені форму-ванню духовності як визначальної, провідної якості особистості через мо-рально-етичне виховання, прищеплення цінностей. В. О. Сухомлинський ввів