Умовою дієвості слова вихователя є різноманітність цілей звертання педагога до вихованців. Педагогічна некультурність часто виявляється втому, що вихователь знає лише дві-три форми словесного звертання до вихованців – заборона, дозвіл. Докір. У майстра – вихователя звертання до вихованця має безліч форм, і одна з найчастіших, на думку В.О.Сухомлинського. – роз’яснення вчителем моральної істини, поняття норми, цінності. Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь, який знає, відчуває ставлення своїх вихованців до доброго й погано в самих собі, їхню здатність критично ставитись до власних недоліків. Такий вихователь, роз’яснюючи моральне поняття, завжди звертається безпосередньо до внутрішнього світу вихованця, прагне досягти того, щоб його вихованець аналізував якийсь свій вчинок, якусь рису своєї поведінки, побачив себе очима інших людей” [18, 322]

Ще одним важливим інструментом виховання словом Василя Олександрович називає виявлення довір’я і недовір’я. На застосуванні недовір’я найкраще випробовується педагогічна культура вихователя. Недовір’я може мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого індивідуального його застосування. Недопустимо виявляти недовір’я кільком учням, а тим більше всьому колективу.

В.О.Сухомлинський виділив кілька відтінків недовір’я: а) щодо учня, який робить погані вчинки помилково з необережності, через безтурботність і легковажність можна застосувати “попереджувальне” недовір’я; б) щодо учнів, які грубо порушують дисципліну, почуваючи свою безкарність, добре розуміючи при цьому й суть своїх учинків і те, що їхня поведінка заважає нормально працювати і вчителеві, і класу, застосовується засуджування недовір’я, яке поєднується з посиленим примусом.

Що стосується довір’я, то воно, на думку В.О.Сухомлинського. “… найрозумніше для виховання будь-якого віку виявлення поваги до його людської гідності. Не кажучи ні слова про визнання моральних якостей свого вихованця, вихователь своїм довір’ям не тільки заявляє про це визнання, а й начебто відкриває перед вихованцем перспективу дальшого морального розвитку, - він виявляє впевненість, що людина, яка вже має певні моральні багатства, завтра матиме нові” [18, 327-328]

Мистецтво виявлення довір’я потребує від вихователя вміння оцінити добре начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва, вважає вчений, є те, що окремі вихователі, виявляючи довір’я, нагадують вихованцю, що за ним водиться багато грішків. Такі слова наставника – це як сіль на рану дитячого серця: вихованець відчує – педагог вдався до довір’я лише для посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.

За високого взаєморозуміння і високої взаємоповаги між вихователем і вихованцями діти самі можуть виявляти довір’я чи недовір’я вихователю. У практиці В.О.Сухомлинського це показано на прикладі з “фіолетовою хризантемою”, квіткою, яка символізувала образу й означала: “Вчителю, Ви образили нас”. Якщо ця квітка стояла на столі у вчителя, це означало, що діти виражають йому недовір’я, і педагог задумувався: чим образив дітей? І намагався знайти помилки в своїй роботі. Діти знали, що завдають прикрощів, болю вчителю, але ж він сам учив, що треба бути правдивими, не можна приховувати своїх почуттів [12? 468-470]

Якщо учень виправдав довір’я вихователя, то це ні в якому разі не має бути уваги предметом похвали, заохочення, підвищеної уваги вихователя чи учнівського колективу.

Василь Олександрович підкреслював, що великого такту та обережності потребує вибір справи, в якій виявлятиметься довір’я до вихованця. Ця справа, має бути насамперед самоперевіркою, випробуванням совісті, розкриттям вольових сил учня. Слово педагога, який має високу педагогічну культуру, вважає В.О.Сухомлинський, утверджує атмосферу довір’я, щиросердності, спільності.

У розмірі педагога та учнів утверджується єдність поглядів на добро і зло, на моральні цінності; така розмова зближує вихователя з вихованцями, а будь-яка спроба увійти в їхній духовний світ хитрощами не досягне бажаних результатів. Є антипедагогічною. Моральне право на щиру відвертість вихованців має тільки той, хто поважає і любить їх, вірить у добре начало в кожній дитині, непримиренний до всього показного, фальшивого, лицемірного.

Отже, майстерність, мистецтво виховання словом виявляється в тому, що вихователь створює для учнів атмосферу, насичену душевністю, атмосферу шукань. Відкриттів не тільки наукових, суто пізнавальних, а й морально-естетичних. І ця атмосфера в школі – початок морального розвитку: “Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутись до найніжнішої рисочки людського характеру.

Словом можна створити красу душі, а можна і спотворити її. Тож оволодіваймо цим різцем так, щоб з-під наших рух виходила тільки краса!” [19, 167] Врешті-решт саме від слова педагога залежить створення у школі обстановки, що сприяє вихованню. любові до знання, читання, мистецтва, музики. Слово педагога, що відображає його духовні уподобання і потреби, - це найперше і найголовніше.

Майстерність виховання моральних цінностей у молодших школярів, як показує досвід практичної роботи В.О.Сухомлинського полягає в тому, “щоб дитину з перших кроків її шкільного життя переконували насамперед власні вчинки, щоб у словах вихователів вона чула відгуки власних думок, переживань – усього, що народилося у процесі активної діяльності. Багатство духовного життя починається там. Де благородна думка і моральне почуття, зливаючись воєдино. Проявляються у високоморальному вчинкові. Ми спонукаємо вихованців до вчинків, що мають яскраво виражений високоморальний характер” [9, 218] Цей метод В.О. Сухомлинський назвав спонуканням до активного виявлення