Що ж це за метод?

До свідомості учня необхідно доносити благородство. Чистоту моральних ідей (підпорядкування особистих інтересів громадських, благородній меті, повага до людської гідності, турбота про людей, допомога і взаємодопомога), враховуючи його вік, його сили й можливості. Спостерігаючи протягом кількох років за духовним життям одних і тих самих вихованців, Василь Олександрович, переконався у тому, що, наприклад, 7-літні малюки по-своєму переймаються не лише горем окремих людей, образи яких створюються в їхній уяві, а й горем мільйонів знедолених людей у всьому світі, “але ці ідеї слід розкривати перед дітьми в яскравій. Образно-конкретній формі. Чим яскравіший образ, тим безпосередніше реагують діти на думку, яка заволоділа їхньою свідомістю, а те реагування насамперед емоційне” [9, 225-226]

Роль окремих складників духовного життя – інтелекту, вольових зусиль – змінюється залежно від віку. У молодшому шкільному віці вирішальну роль у формуванні, утвердженні й дійовості думки, що спонукає до активних вольових дій, відіграє, вважав В.О. Сухомлинський, яскравість і виразність тих предметів і явищ, за допомогою яких вихователь намагається донести до свідомості вихованців певну ідею. Чим переконливіше для дитини передаються у конкретній картині, образі істотні риси явища, тим помітніші почуття, що їх переживає дитина. Тим зрозумілішою стає їй абстрактна думка, тим більше прагне дитина виявити свою активність. Це пояснюється особливостями мислення дитини цього віку. Звідси випливає специфіка методичних заходів виховної роботи з молодшими школярами: “донести до їх свідомості важливу суспільну, моральну ідею, активізувати їхню думку і моральне почуття можна насамперед через вплив на почуття. Яскрава картина, що передає суть соціального явища, моральної ідеї, зачіпає найпотаємніші куточки дитячого серця” [9, 226]

Цей висновок неодноразово підтверджувався експериментально. В.О.Сухомлинський і вчителі Павлиської середньої школи спонукали дітей 7-8 літнього віку до відважних, сміливих (у міру їхніх сил і можливостей) вчинків. При цьому вживали, звичайно. відповідні застережені заходи, В одних випадках учителі створювали в уяві дітей яскраву картину, що викликала презирство до боягузтва, нечесності, в інших давали більш чи менш загальну (але цілком зрозумілу для дітей) характеристику сміливому вчинкові. Образний виклад майбутнього завдання був незрівнянно сильнішим і впливовішим, ніж загальна характеристика: діти з усіх сил прагнули довести, що в них немає найменшої ознаки легкодухості, нерішучості, боязкості.

Отже, досвід видатного педагога переконує, що духовний, моральний розвиток дитини, духовну спільність на ґрунті високих ідей можна здійснювати навіть з дітьми 7-8 літнього віку.

Мистецтво виховання полягає в тому, щоб уже молодшим школярам давати змогу активно виявити в житті, у стосунках з товаришами благородні почуття і прагнення, які пробуджують у них яскраві образи, що втілюють вагомі соціальні й моральні ідеали.

Дуже важливим для виховання молодших школярів є особистий приклад учителя, особливо з урахуванням того, що в цьому віці дитина найбільше схильна до наслідування всього, що їй до вподоби. Тому духовне обличчя дитини насамперед залежить від того. який учитель веде її по “першій стежці життєвого шлях” [13, 362]

З вуст учителя дитина часто чує моральні повчання і настанови, як стверджував В.О.Сухомлинський, усе це набуває авторитет у в очах дитини лише тоді, коли вона бачить у своєму вчителеві людину одухотворену, закохану в свою працю: “Приклад вчителя – це не тільки те, що вчитель вміє робити своїми ріками (хоч і це має велике значення), це весь уклад його духовного життя, це його одухотвореність усім, що він робить. Разом з дітьми, усім, що приносить дітям радість” [13, 382]

Отже, щоб виховати в дитин моральні цінності, досвідчений вихователь добривається того, щоб перед свідомістю вихованців розкривалися одухотворені образи людей з високою моральністю, духовністю, які боролися за утвердження в житті ідеалів добра й справедливості. Велику виховну силу мають похвала й заохочення учня колективу: в заохочуваних зростає почуття власної гідності, в них виникає бажання роботи ще краще і, на думку В.О.Сухомлинського, зовсім не припустимо заохочувати ті колективи та окремих учнів, які є “кращими серед поганих”. В основі заохочення майже завжди лежить безпосереднє звертання до почуттів власної гідності, до здорового самолюбства учня. Але, за твердим переконанням Василя Олександровича, це звертання не має перетворюватися у захвалювання, - треба дуже тонко і непомітно пробудити у школярів бажання утверджувати свою гідність. Ні в якому разі не може бути предметом похвали вияв елементарної моральної вихованості, які вважають доблестю готовність допомогти людині. Хвалити, вважає педагог, треба тоді, коли учень піднявся над вимогами азбуки моральної культури.

Вчителю треба бути не тільки добрим, чуйним, а й суворим, непримиренним до лінощів, обману, лицемірства, жорстокості. Якщо доводиться мати справу з собою розбещеною, яка бравує своєю безкарністю, небажанням виконувати елементарні норми поведінки, треба, наголошує В.О.Сухомлинський, з усією рішучістю братися за інструмент, до якого у вихованні вдаються не так часто, - за примус, який є виявом влади людини над людиною. Однією з істин, що сягає своїми коренями в багатовіковий досвід народу, є: чим більше людині дається, тим більше з неї треба питати. Цю істину, за переконанням Василя Олександровича, потрібно втілити в норми й правила шкільного життя, втілити її у стосунки між дітьми і старшим поколінням. Виконання учнем свого обов’язку перед батьками й суспільством – це насамперед навчання, оволодіння знаннями. Примус не можна розглядати як засіб, незалежний від інших методів, засобів та аспектів виховання.

Покарання, на думку В.О.Сухомлинського – не тільки крайня форма примусу. Це також одна із