переживань відповідно поворотам сюжету. Активному сприйняттю казки сприяє і її вміле озвучення (інтонація, паузи, виділення голосом її найбільш суттєвих моментів). Специфіка механізмів безпосереднього сприйняття забезпечує дитині ідентифікацію з основним героєм казкового твору, який завжди, за канонами казки, є носієм загальновизнаних людських доброчинностей. На хвилі цієї ідентифікації з героєм та співпереживання йому відбувається беззаперечне прийняття його цінностей та принципів, відповідної їм ідеальної моделі міжлюдських стосунків, відтвореній у казці. При цьому Запорожець підкреслює, що недостатньо ввести дитину в середовище, що описує казка, як недостатньо і пояснити, показати їй вчинки певних дійових осіб. Дитина повинна бути втягнута в боротьбу казкових героїв, уявити себе учасником подій, для того щоб прийти до тих думок та переживань, які прагнуть передати їй автор та вихователі. У процесі такого переживання виникає певне ставлення та моральні оцінки, які для дитини, за словами іншого відомого дослідника художнього сприйняття Б.М. Теплова, мають більшу “силу примусу”, ніж оцінки, які просто повідомляються та засвоюються.
4. Педагогічні здібності, їх структура і передумови їх розвитку.
Педагогічні здібності вчителя змістовно передбачають, насамперед, наявність високої працездатності та показників емоційної стабільності людини, динамічність особистості, її високорозвинений інтелектуальний потенціал, креативність, що дозволяє працювати швидко та продуктивно з інформацією як об`єктивної, так і суб`єктивної природи, а також наявність здатності до позитивного прогнозування, перцептивних здібностей та комунікативних вмінь (вміння планувати та розгортати план спілкування, мовленнєві здібності і, зокрема, “лінгвістичне чуття” іт. ін. ).
Педагогічна техніка - це система добре відпрацьованих професійних навичок і вмінь, інтелектуальних, поведінкових, комунікативних, завдяки яким вчитель-професіонал виконує необхідну роботу швидко, чітко та максимально результативно, витрачаючи на це мінімум часу й зусиль.
Перспективним з погляду на розв`язання проблеми формування професійної майстерності є виділення І.А. Зязюном основних вимог до особистості педагога, без яких у принципі неможлива успішна педагогічна робота. Головні з них це любов до дітей та педагогічної діяльності, наявність спеціальних знань у тій галузі науки, культури, техніки, з якої він навчає, високорозвинений інтелект, високий рівень моральності та загальної культури вчителя. Додатковими факторами становлення педагогічної майстерності є такі риси особистості викладача, як комунікабельність, артистичність, гарний смак як розвиненість естетичних почуттів, доброзичливий характер.
У ході педагогічної діяльності головні та додаткові фактори інтегруються в єдину систему педагогічної майстерності вчителя, яка функціонує як його індивідуальний стиль. Кожен гарний учитель є унікальною та своєрідною особистістю.
У свій час А.С. Макаренко та К.С. Станіславський виділили декілька основних принципів, орієнтуючись на які, педагог може дійти верхніх щаблів педагогічної майстерності. Вони є такими:
1. Принцип активності: лише діючи та задіюючи інших, розвивається людська особистість (Станіславський).
2. Принцип організації ефективного педагогічного впливу, пов`язаний з необхідністю побудови системи перспективних ліній як чіткого усвідомлення тактичних (продиктованих основними завданнями педагогічного процесу), оперативних (викликаних до життя особливостями педагогічної ситуації, що склалася ) і стратегічних (пов`язаних з розвитком особистості та пізнавального потенціалу учнів), цілей (Макаренко, майже те, що й принцип надзавдання у Станіславського).
3. Принцип паралельної дії, передбачає вплив на конкретну особистість учня, вихованця не безпосередньо, а опосередковано. Апелюючи до колективу, педагог тим самим висуває вимоги і до конкретної особистості, контролюючи групу, він контролює і особистість (Макаренко).
4. Закон життєвої правди (об`єктивної орієнтованості змісту) вимагає від педагога забезпечення добору і викладання знань на рівні вимог сьогодення, досягнення відкритості та відвертості у стосунках з учнями, організації їх педагогічної взаємодії у системі суб`єкт - суб`єктних відносин (Станіславський).
5. Закон руху колективу. Суть принципу пов`язана з необхідністю рахуватися з фактом розвитку будь-якої групи як соціально-психологічної цілісності. Передбачається, що завдяки педагогу ця група у своєму русі еволюціонує (Макаренко).
Відомий сучасний дидакт вищої школи В.І. Гінецинський творчо розвиває позначений підхід, концептуалізуючи наступні принципи як системоутворюючі чинники технології організації високопродуктивного педагогічного впливу ідеального педагога - майстра:
1. Принцип рефлексивності: педагог має розглядати себе, свої знання, здібності та цінності як суттєвий фактор ефективності педагогічного впливу.
2. Принцип ефективності педагогічного впливу: педагогічний вплив повинен здійснюватись таким чином, аби намічений результат досягався найменшими зусиллями та в найкоротший термін.
3. Принцип результативності: педагогічний вплив має місце тоді, коли досягнуто попередньо визначеного психологічно доцільного результату.
4. Принцип особистісної орієнтованості: в якості кінцевого ефекту педвпливу, як проекції його основної мети, завжди має розглядатись зміна особистості об`єкта педагогічного впливу.
5. Принцип гармонійності: одиничний педагогічний вплив таким чином включається в систему інших педагогічних впливів, щоб сприяти досягненню загального ефекту.
6. Принцип імперативності: знання про об`єкти дійсності повинно бути переосмислено педагогом - суб`єктом педагогічного впливу - як таке, що підлягає обов`язковому засвоєнню учбовою аудиторією.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Гильбух Ю. З. Учитель и психологическая служба. – М., 1992. – с. 14 – 20.
2. Бенедиктов Б. А., Коломинский Я. Л., Ковалев С. А. Представления психологов о психологической службе в школе // вопросы психологии, 1986, №2, с. 103 – 109.
3. Овчарова Р. В. Справочная книга школьного психолога. – М., 1996. – с. 5 – 13.
4. Бадмаев Б. Ц. Психология в работе учителя: В 2-х кн. – М., 2000.
5. Ольшанский Д. В. Новая педагогическая психология. – М., 2002.
6. Зимняя И. А. Педагогическая психология. Учебник для вузов. – М., 1999.
7.
8.
9.
10.