Реферат на тему:

Регулятивні операції у самовихованні

План

1. Загальна характеристика регулюючих процесів.

2. Склад саморегуляції діяльності та поведінки.

3.Вплив слава та волі на саморегулюючий процес.

4. Методи саморегуляції.

1. Загальна характеристика регулюючих процесів

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій “вихід” через процес самореголювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Цей процес характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов'язковою рисою самореголювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням його іншими людьми в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю.

Саморегуляція (від лат. regulare – приводити в порядок, налагоджувати) — цілеспрямоване функціонування живих систем різних рівнів організації і складності. Попри різноманіття видів виявлення саморегуляція має таку структуру:

- прийнята суб'єктом ціль його активності,

- модель значущих умов діяльності,

- програма власних виконавчих дій,

- система критеріїв успішності діяльності,

- інформація про реально досягнуті результати,

- оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху,

- рішення про необхідність і характер коригування діяльності.

Дослідники особливостей перебігу діяльності (поведінки) вважають, що для її вивчення й оптимізації необхідне цілісне уявлення про психологічні закономірності будови регуляторних процесів, які забезпечують ефективність довільних дій, поведінкових актів. Н. С. Лейтес, досліджуючи цю проблему, застосував поняття активності й саморегуляції для характеристики найзагальніших передумов діяльності, які мають у своїй основі, зокрема, властивості типу нервової системи.

В. М. Русалов, С. О. Кошман зазначають, що в диференціальній психофізіології склалося уявлення, згідно з яким формально-динамічні особливості інтелектуальної поведінки людини можуть бути зведені до двох найбільш загальних і відносно незалежних факторів — саморегуляції й активності, а також підкреслюють необхідність вивчення природи і механізмів становлення стійких індивідуальних відмінностей, у яких відображаються докорінні властивості нервової системи людини.

Активність розглядається як система характеристик індивідуальної поведінки, що відображає швидкісний, ергічний (внутрішнє прагнення індивіда до напруженої діяльності) та варіаційний (тенденція до різноманітності й новизни) її аспекти. Активність опосередковує перебіг природно детермінованих властивостей нервової системи на психологічному рівні, зокрема в темпераменті й загальній обдарованості, і виступає у вигляді як внутрішніх процесів, так і зовнішніх проявів.

Саморегуляція визначається як один з універсальних принципів існування організму, що здійснюється на різних рівнях його функціонування. Суть психічної саморегуляції — здатність керування власними діями й станами, яка теж виявляється на різних рівнях.

Існує думка, що мозок функціонує як динамічна система комбінованого типу, в якій процеси регулювання поєднуються з процесами управління. При цьому регуляція більш пов'язана з інформацією про внутрішній стан організму й визначає процеси у відносно закритій частині системи. Керуюча функція мозку забезпечує обробку інформації про зовнішнє середовище і являє собою відкриту частину функціональної системи. У саморегуляції функціональних систем яскраво виявляється єдність психічних процесів і станів. У здійсненні саморегуляції сприймання, пам'яті, мислення, уяви великого значення набувають стан мозку “до початку діяння (фоновий рівень) та вихідний рівень при входженні у роботу. Отже, зовнішній контур (контур управління) значною мірою залежить від внутрішнього контуру (контуру регулювання), а разом вони складають основу доцільної поведінки людини” (О. О. Конопкін).

Згідно з системним підходом саморегуляція — багаторівневе, поліфункціональне явище; вона включає і психомоторну, і когнітивну, і комунікативну сфери людини, виражається в перебігу цілісної поведінки, діяльності, а також у взаєминах людей. Процес саморегуляції зумовлюється як природними (типологічними) особливостями, зокрема емоційністю, так і особистісними властивостями (характер, спрямованість, інтереси, ідеали, цінності).

Вплив емоцій на перебіг процесів регуляції, за словами Я. Рейковського, виявляється в організації й спрямованості зовнішніх дій, поведінкових реакцій, вибірковості пізнавальних процесів, чіткості психомоторних і пізнавальних дій, а також діяльності внутрішніх органів. Цей вплив пов'язаний з характерними властивостями емоцій — їхнім змістом, знаком та інтенсивністю. Результати експериментальних досліджень дали підстави авторові стверджувати, що емоція: 1) справляє організуючий вплив на процеси регуляції, викликаючи виразні рухи, а також емоційні дії та відношення; 2) чинить вибірковий вплив на процеси регуляції, сприяючи їх виникненню або утруднюючи його; 3) справляє тонізуючий вплив на всі психічні процеси, змінюючи умови їхнього перебігу.

У ряді досліджень було встановлено вплив емоційного стану на продуктивність (якість) сприймання, зокрема виділення фігури з фону. Зумовленість якості сприймання емоційним досвідом простежується незалежно від того, яким був емоційний стан, пов'язаний з предметом сприймання, — позитивним чи негативним. Емоційний досвід впливає і на сприймання властивостей предмета. Відомо, що багато подразників мають природну емоційну значущість. Зумовлене це тим, що в досвіді людини встановився зв'язок між певним подразником і життєво важливими подіями. Брунер і Гудмен довели, що точність сприймання залежить від емоційної значущості символу. Досліджувалась оцінка дітьми розмірів предметів: маніпулюючи регулятором проектора, діти повинні були висвітлювати на екрані кільце, яке за розмірами відповідало зразку (один раз збільшуючи, іншого разу зменшуючи кільце на екрані). Як зразки використовувались монети та однакові з ними за розмірами картонні кружки. Виявилось, що величина монети видавалась дітям більшою, ніж величина відповідних кружків. Ступінь переоцінки залежав від номіналу монети: розмір двадцятицентової монети діти переоцінювали сильніше, ніж п'ятицентової. Така сама ситуація спостерігалась і в дослідженнях сприймання студентів (Я. Рейковський).

Спостереження психологів свідчать і про протилежне: “деякі емоційні подразники перцептивно немовби ігноруються, неначе людина захищається від них” (Я. Рейковський). Спроби експериментальної перевірки гіпотези щодо наявності “перцептивного захисту” дали суперечливі результати. Відмінність у швидкості сприймання подразника, що супроводжувалося