вирости. Така людина не вважає, що нею керують зовнішні обставини: навпаки, вона вважає, що сама спрямовує хід свого життя. Вона відчуває себе впененою і добре знає, чого хоче. Для неї в житті існує менше розчарувань. Якщо хто-небудь ображає її чи не любить, вона вважає, що це швидше їхні труднощі, і не сприймає цього всерйоз. Така людина знає себе, свої слабкі і сильні сторони досить добре, щоб відчувати себе упевненою навіть у світлі чийогось несхвалення. Характерні риси таких людей: впевнені в глибині душі, що вони володіють достатньою цінністю; роблять помилки і вчаться на них; сприймають свій фізичний вигляд таким, як він е, навіть якщо він недосконалий; досліджують нові можливості та інтереси, використовують їх як можливість для дальшого зростання; спокійно сприймають компліменти; безпосередні в спілкуванні з іншими; турбуються про своє фізичне й емоційне здоров'я; сприймають критику як можливий шлях зростання.
Навчитися об’єктивно судити про себе, давати справедливу самооцінку – важливе завдання у реальній підготовці до роботи над собою. Перш за все потрібно врахувати, що вирішальними умовами об’єктивної самооцінки є:
- наявність життєвого досвіду;
- спостережливість;
- постійне самопізнання;
- здорова суспільна думка в колективі.
Правила формування об’єктивної самооцінки:
1. Перш за все необхідно шукати в собі все позитивне і розвивати його. Негативне не тим небезпечне, що є, а тим, що його людина бачить, терпить, а воно постійно завойовує її внутрішній світ, штовхає до негативних дій і вчинків; руйнує позитивні якості. Негативне можна перемогти, якщо знаєш про нього і розвиваєш у собі позитивні якості.
2. Слід починати із самооцінки однієї діяльності, а потім перенести на інші сфери життєдіяльності (спорт, працю, навчання).
3. Порівняти свою самооцінку з оцінкою інших людей. Якщо необхідно – встановити причини розбіжностей.
4. Необхідність наявності еталону, ідеалу зразка, згідно якого людина ефективніше оцінює себе, вимогливіше ставиться до себе і постійно прагне до самовдосконалення.
5. Постійний пошук особистості самої себе (пізнання, аналіз, оцінка) – шлях до зрілого самовиховання.
І.С.Кон вважає, що у самооцінці свого “Я” важливу роль відіграють такі компоненти:
Когнітивний, що містить уявлення суб’єкта про себе і навколишнє середовище, в якому він перебуває (рівень пізнавальних здібностей, сила інтелекту, вміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси, задоволеність чи незадоволеність своїм соціальним становищем порівняно з іншими (статус у групі, колективі, суспільстві).
Емоційно-оцінний: авторитет серед ровесників, ставлення інших до власного “Я”, міра впливу себе на інших.
Суспільно-поведінковий: бажання завжди бути на передньому плані, прагнення самоутвердитися з – поміж інших, зайняти пріоритетне місце, спираючись при цьому на свої сильні якості інтелектуальних здібностей, фізичні та моральні переваги або, навпаки, бути непомітними у групі (колектив), триматися осторонь відповідальних колективних справ, знаючи слабкі місця свого “Я”.
2. Фактори, що впливають на формування самооцінки особистості та умови її покращання.
Є три моменти, які слід розглянути щоб зрозуміти як формується самооцінка.
По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє співставлення образу реального „Я" (яким я себе уявляю) з образом ідеального „Я" (з уявленням про те, якою б людина хотіла б бути). Таку концепцію заснував та широко розробив Карл Роджерс в рамках свого гуманістичного підходу. В основі особистості, за цим підходом, лежать дві найголовніші потреби людини: потреба у схваленні себе іншими та потреба у самосхваленні, яке забезпечується самооцінкою. Якщо людина в реальності досягає характеристик, що визначають для неї ідеальний „ образ Я", вона повинна мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває великий розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, її самооцінка буде низькою. Ці дві концепції „Я" — „Я-реальне" та „Я-ідеальне" настільки важливі, що психологічні проблеми можуть спричинятися їх співвідношенням. Нормально, якщо ідеальне уявлення про себе набагато відрізняється від реального, його можна досягнути. Але коли ідеальне „Я” нереалістично досконале і людина знає, що його неможливо досягнути, це призводить до високої тривожності.
Отже, основний закон: чим більша розбіжність між “Я” реальним та ідеальним, тим нижча самооцінка особистості і навпаки.
Дослідження Тимоті Страумена (1992) у Вісконсинському університеті підтвердили таку закономірність. Студенти пройшли опитування та психологічне тестування для виявлення, чи існує різниця між тим, як вони бачать себе і тим, якими б вони хотіли або повинні стати (два аспекти ідеального „Я").Студенти, які бачили себе іншими від„Я"- бажаного були більш схильні до суму, ті, у яких різниця була між „Я"- повинним та „Я"- реальним характеризуються високою тривожністю.
Наслідки неадекватної самооцінки:
Низька самооцінка призводить до невисоких досягнень, депресії, труднощів в адаптації. Особистості з високою самооцінкою мають тенденції до фокусування на своїх успіхах та досягненнях, в той час, як низька самооцінка призводить до зосередження на недоліках та негативних особистісних якостях.
Другий погляд на природу самооцінки полягає в тому, що людина оцінює успішність своїх дій та проявів крізь призму власної ідентичності. Вона відчуває задоволення не від того, що робить добре, а від того, що обрала визначену справу і саме її робить добре.
Якщо наш погляд на себе не є конгруентним (схожим на те, як ми діємо, думаємо та відчуваємо), ми розвиваємо викривлене уявлення про себе. Наприклад, я можу бачити себе повністю вільною від заздрості та незадоволення успішним шлюбом моєї сестри, проте відчуваю певну гіркоту коли зустрічаюсь з щасливим подружжям. Тоді мої відчуття заздрості не „вписуються" в систему самоуявлень. Згідно Роджерса я можу заперечувати відчуття, що неконгруентні з моєю „Я -концепцією", і не дозволяю свідомості визнати їх. В такому разі ми свідомо сприймаємо
