Самооцінці належить роль одного з провідних механізмів саморегулювання поведінки особистості. Виступаючи “грюкнем усього процесу саморегулювання поведінки на всіх етапах його перебігу, вона включається до структури мотивації, визначає спрямованість саморегулювання, вибір засобів його здійснення і значно впливає на інтеграцію досягнутого ефекту поведінки.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю, стійкістю й глибиною самооцінки. Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

Отже, можна узагальнити, що самопізнання — це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити в здібності, а талант, в стійку рису характеру. Чим краще людина пізнає себе, чим об'єктивніше оцінить свої якості, тим ефективніше відбувається процес самовиховання. Основне правило самопізнання – шукати в собі істинне “Я”.

Все в собі пізнати неможливо, вірніше, важко. Однак в багатьох випадках соціальний педагог може допомогти учневі, якщо відкриє йому шлях до самопізнання. Кожна людина має пізнати психологію власної особистості, мати уявлення про психологічні механізми і закономірності образу власного “Я”, своєї пам'яті, уявлення, волі, здібностей, темпераменту.

Щоб скоординувати увагу особистості на проблемі самовиховання доцільно запропонувати їй скласти програму вдосконалення свого “Я” (програму самовиховання).

Серед провідних методів самопізнання особистості є: самоспостереження, самоконтроль, самоаналіз.

Самоставлення виявляється в самооцінці своєї особистості. Самооцінка — оцінка особистості самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Належачи до ядра особистості, самооцінка є важливим регулятором її поведінки. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини з оточуючими, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач. Так само самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і дальший розвиток її особистості.

Самооцінка може бути правильною (адекватною), коли думка людини про себе збігається з тим, що вона насправді собою являє. У тих же випадках, коли людина оцінює себе не об'єктивно, коли її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші, самооцінка найчастіше буває неадекватною.

Більш зрозумілим є поняття — об'єктивна оцінка, занижена або завищена.

Знати самооцінку дуже важливо як для соціального педагога, так і для самого учня. Це відіграє важливу роль у процесі взаємовідносин, морального спілкування, в які люди як соціальні істоти, безперечно, включаються. Знаючи тип самооцінки школяра, вчитель може певною мірою нею регулювати, однак, коли сам школяр володіє знаннями про свою самооцінку, відповідними навичками саморегуляції своїми діями і вчинками. Щоб допомогти школяреві у визначенні власної самооцінки, можна дати йому орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною самооцінкою.

Важливим компонентом самовиховання є саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою саморегуляції, про що вже йшлося, є воля. Достатній рівень розвитку волі — необхідна основа і умова для здійснення програми самовиховання. Воля пов'язана з увагою, мисленням, пам'яттю, уявою, почуттями людини, звичками. Велика воля — це не тільки уміння чогось забажати і добитися, а й уміння змусити себе відмовитися від чогось, коли це потрібно, як вважав А. С. Макаренко. Тому особливу роль слід приділяти формуванню в учнів погодженості вольових якостей “треба” і “хочу”. Не кожна людина може відмовитися від того, чого їй хочеться, заради того, що потрібно робити. На це здатна тільки вольова людина. Формування в дитини вольових якостей є одним із першочергових завдань виховання. Без вольових зусиль неможливо здійснювати регулятивні операції, саморегуляцію.

Керувати своїми почуттями і психічними станами можна, використовуючи такі методи як: самопідбадьорювання, самопереконання, самоаналіз, самонавіювання, аутогенне тренування.

Самовихованням завершується етап шкільного виховання особистості. Цей процес буде супрорводжувати її на всіх дальших етапах її саморозвитку і самовдосконалення.

4. Самовиховання в історичному аспекті

Процес самовиховання особистості є об'єктом вивчення філософів, соціологів, психологів, педагогів і представників інших наук. Його з повним правом можна вважати однією з найдавніших, але завжди актуальних проблем педагогічної теорії та практики. Тисячоліттями цій меті служили і служать настанови, викладені в приказках і прислів'ях, епосах і казках, висловлюваннях видатних людей. Ці думки є скарбницею людської мудрості, містять цінні поради стосовно самовиховання інтелектуальних, моральних і фізичних якостей особистості.

Наукові засади для розуміння співвідношення виховання і самовиховання закладені класичною філософією, представники якої, досліджуючи природу людини, вказали на її біосоціальну суть, активне ставлення до навколишньої дійсності та до себе самої. Розвиток особистості розглядався ними не лише як дія зовнішніх сил, але й як результат діяльності самої людини, яка, перетворюючи дійсність, є активним суб'єктом, творцем світу і самої себе.

Філософи Сократ, Епікур, Лукрецій,