Сократ у відомому висловлюванні "Пізнай самого себе" закликав до самопізнання, з якого власне, і розпочинається самовдосконалення особистості. Він вважав невігластво найбільшим ворогом людини. Сократ говорив про себе: я знаю, що нічого не знаю, а інші і цього не знають. За словами Епікура, подібна самокритика є початком спасіння, тобто самовдосконалення. Без такого уявлення про себе, без усвідомлення своїх недоліків, перш за все браку знань про навколишній світ і про себе, людина перетворюється на самозадоволеного обивателя. Постійне прагнення Сократа до пізнання зробило його одним із великих "учителів людства". "Сократ, - писав Гегель, - силою свого мистецтва і самосвідомої волі розвинув самого себе у визначений характер, заради визначеної життєвої справи, набувши необхідних для цього якостей".

Особливу увагу самовихованню у своєму вченні приділяв Епікур. Мистецтво життя людини полягає, за його твердженням, у надії на саму себе, умінні керувати своїми бажаннями, які знаходять своє відображення у прагненні до нормального фізичного розвитку, пізнання світу і себе, спілкування з подібними собі з метою розвитку своїх духовних сил.

Близьких поглядів дотримувався і Демокріт. Зокрема, він стверджував, що людина може досягти моральної досконалості шляхом формування таких цінних якостей, як самопізнання, самоконтроль, здатність до розумного самообмеження, самодисципліна. "Добрими людьми, - вважав він, - стають більше від вправ, ніж від природи". Силою своєї волі Демокріт зумів виправити власні мовленнєві вади і стати одним із найвідоміших ораторів в античній історії.

Величезною силою волі, прагненням до самовиховання відзначались багато інших представників античності. Г.Гегель писав, що такі видатні діячі древньої Греції, як Перикл, Софокл, Фукидід, Сократ та інші, "розвинули свою індивідуальність, надавши їй своєрідний характер, який став визначальною рисою їхньої сутності і єдиним началом, що проходив червоною ниткою через усе їхнє життя". Далі він наголошував, що "такі особистості не створені природою, а самостійно зробили себе тими, якими вони були; вони стали тими, якими хотіли бути, і залишились вірними цьому своєму прагненню до кінця життя".

У Новий час самовихованням цілеспрямовано займався відомий американський просвітитель Бенджамін Франклін. В автобіографії він описав розроблений ним принцип самовиховання: "... я задумав сміливий і важкий план досягнення моральної досконалості. Я хотів жити, ніколи не роблячи жодних помилок, перемігши все, до чого мене могли штовхнути природні шляхи, звички чи суспільство. Оскільки я знав чи думав, що знаю -що добре і що погано, то я не бачив причини, чому б мені завжди не наслідувати одного і не уникати іншого".

Цікаві думки про самовиховання висловлював німецький філософ І. Кант. Його система самовиховання чітко простежується у сформульованому ним головному принципі: "Владай своєю натурою, інакше вона буде владати тобою". Оцінюючи філософію Канта, Ф.Шіллер писав: "Про смертну людину поки що ніхто не сказав більше високих слів, ніж Кант, що і складає зміст усієї його філософії: "Визнач себе сам".

На особливій ролі самовиховання у становленні особистості наголошував і Гегель: "... здатність пізнавати своє власне "я" є важливим моментом у духовному розвитку дитини; з цього моменту вона... робиться придатною до рефлексії над собою. Але найголовнішим є тут відчуття, яке у неї прокидається, що вона ще не є те, чим повинна бути, і живе бажання стати такою ж, як і дорослі, серед яких вона живе... Це особисте прагнення дітей до виховання "є іманентний момент будь-якого виховання".

Однією з визначальних ідей філософії, що безпосереднє стосується проблеми самовиховання, є ідея саморуху. У філософії саморух розглядається як рух, що має джерело.

Ідеями необхідності духовного самовдосконалення просякнута вітчизняна філософія кінця XIX - початку XX століття. Визначаючи головну життєву мету як реалізацію в людині божественного, її представники вбачали сутність самовдосконалення у прагненні до Бога як до морального ідеалу. Вітчизняні філософи сприймали духовне самовдосконалення як шлях поступового розвитку окремо взятого індивіда і суспільства в цілому. Зокрема, засновник "нового християнства" М.О.Бердяев розглядав самопізнання як найважливіший засіб удосконалення людини. "Моя особистість, - писав він, - не є готова реальність, я створюю свою особистість, творю її і тоді, коли пізнаю себе".

Правильність поглядів вченого – філософа стосовно ролі самовиховання у становленні й розвитку особистості підтверджують життєві факти. Знайомство із біографією видатних людей показує, що:*

три чверті з них у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і розпад сім'ї, приниження, терор. В одних у сім'ї було нестабільним матеріальне становище від прекрасного до злиднів. Інші страждали від своїх фізичних вад або від постійного незадоволення батьків їхнім навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя;*

з вісімдесяти письменників, які працювали у жанрі пригодницької літератури та драматургії, сімдесят чотири вийшли з сімей, у яких ще в дитячому віці їм довелося зазнати наруги, людських драм, що розігралися між їхніми батьками. Серед двадцяти поетів такі враження з дитинства винесли шістнадцять;*

чверть із числа досліджуваних мали фізичні недоліки: сліпоту, глухоту, хронічні хвороби, невдалу зовнішність, низький зріст, дефекти мови і т.д.

Потреба більшості цих людей компенсувати у дитинстві свої недоліки, життєві невдачі та негаразди виявилась головним стимулом у боротьбі за успіх у житті.

Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі відомі особистості як І.В. Гете, Ч. Дарвін, О.В. Суворов, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, А.П. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо І довели, що самовиховання є