"Не забудьте найбільш важливий факт: ні спадковість, ні оточення не є визначальними факторами, - стверджував австрійський психолог А.Адлер. Вони лише забезпечують вихідну основу для розвитку і той вплив, на який індивідуум відповідає, використовуючи свою творчу силу" [цит. за 149]. Спадковість і оточення, на його думку, роблять свій внесок у формування особистості, але вплив творчого "Я" набагато перевершує їхню дію. Зрештою, основне значення має не те, чим людина наділена від народження (спадковість) або з чим вона стикається в житті (середовище), а те, як вона сприймає те й інше і розпоряджається ним.

На думку Маслоу, "джерела становлення гуманності знаходяться тільки в самій особистості, вони жодним чином не створені суспільством. Останнє може лише допомогти чи перешкодити становленню гуманності людини, так само як садівник може допомогти чи завадити росту куща троянд, проте він не може зробити, щоб замість куща троянд ріс дуб".

Таке розуміння розвитку особистості обумовлює специфічну роль виховання. "Виховання, на думку К.Гоулда – це різноманітні види становлення, формування вибору, боротьба людини за те, щоб кимсь стати... Мета усього процесу виховання полягає в тому, щоб навчити людину творити себе як особистість".

Таким чином, прихильники гуманістичного напрямку вважають, що розвиток особистості визначається її внутрішнім прагненням до самоактуалізації, тобто реалізації всіх своїх потенційних можливостей. Виховання ж та інші зовнішні фактори лише не повинні цьому перешкоджати. Особлива цінність надається самовихованню, завдяки якому особистість розвиває свої здібності, утверджує власну індивідуальність і неповторність. Виховання нерідко розглядається як маніпулювання особистістю або зовнішній тиск, що стримує розвиток індивідуальної своєрідності людини, уніфікує їх, нав'язує шаблонні норми і способи поведінки.

Гуманістична психологія сприяла поширенню методів виховання, що ґрунтуються на повазі до унікальності кожної людини і вірі в творчий потенціал особистості. У роботах її прихильників (В. Матурин, Ф. Ферстер, С.Смайлс, Е. Кай, А. Маслоу, М. Монтессорі, К. Роджерс та ін.) досліджуються умови самовиховання, способи і прийоми вироблення волі, виховання умінь і навичок самоконтролю, розумового самовиховання і самоосвіти, прийоми самопереконання і самонавіювання (Д.Карнегі, А. Аберхеймер).

Цікавим у цьому плані є досвід організації самовиховання у скаутських організаціях молоді. Стосовно нашого * дослідження викликає інтерес така вікова група, як скаути-дослідники (15-20 років), які об'єднуються за інтересами і спеціалізуються в певному виді діяльності (археологія, архітектура, лісова справа та ін.). Тут юнаки й дівчата отримують знання з тієї чи іншої професії, що сприяє її свідомому вибору. До програми вікових скаутських груп вводяться заняття з певних спеціальностей. Скаути, які засвоїли яку-небудь спеціальність і успішно витримали з неї випробування, зобов'язані складати іспити, щоб довести, що ці навички ними не втрачені. Засновник скаутського руху Баден-Пауелл вважав, що ключ до виховання і самовиховання "не в тому, щоб навчити, а в тому, щоб змусити бойскаута самого вчитися, розпалити в ньому бажання самому збагачуватися знаннями, вміннями та навичками".

За рубежем тривають активні пошуки механізмів самовдосконалення і самозміни особистості. Англійський психолог П. Флетсер розглядає як засіб самовдосконалення особистості самонавіювання, яке неодмінно приведе до щасливішого і кращого життя.

Американський психолог Дж. Пітер пропонує концепцію самоактуалізації як шлях, завдяки якому можна досягти щастя, перебороти свої недоліки, набути впевненості у власних силах з метою досягнення успіхів у службовій кар'єрі.

Хоча необхідність самовиховання завжди підкреслювалась у працях великих філософів, психологів і педагогів, проте вітчизняна педагогічна наука радянського періоду ігнорувала стародавні навчання, особливо якщо вони були пов'язані з релігією. Недооцінювались і праці "буржуазних" педагогів і психологів. Крім того, тоталітарний режим не сприяв належному розвитку самостійності в судженнях, мисленні та поведінці особистості. Самовиховання найчастіше зводилось до виховання дисциплінованості, характеру та волі, правил і способів поведінки.

Серед дослідників досі немає узгоджених поглядів на структуру, показники, рівні розвитку, етапи, методи і засоби самовиховання. Зокрема, С.Б. Єлканов, А.Г. Ковальов і С.М. Ковальов методами самовиховання вважають самопізнання, самооцінку, самостимулювання, самопрограмуван-ня, самоінструкцію, самопримус, самонавіювання тощо. Л.І. Рувинський, А.С. Соловйова та А.Я. Арет включають вищевказані поняття до засобів самовиховання.

Література:

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори - в 5- ти т., Т.5 — Виховання і самовиховання, - К., 1997р.

2. Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з самовиховання. -К.,1996.

3. Рувинський А.І., Соловйова А.Е. Психологія самовиховання. -М., 1982.

4. Томан І. Як удосконалювати самого себе. Пер. з чеш. - К., 1988.

5. Ковальов А.Г. Самовиховання школярів. - М., 1967.

6. Галузинський В.М., Масленнікова П.П. Самовиховання та самоосвіта школярів.-К., 1969.

7. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995

8. Фіцула М.М. Педагогіка. - Тернопіль, 1997.

9. Карпенчук С.Г. Теорія та методика виховання. - К., 1997.