е) „Асоціація”. Ведучий жестами, мімікою зображає одного з учнів класу, його особливості, звички. Інші діти вгадують, кого він зображує;

є) „Передача почуттів дотиками”. Один з учасників стає в центр кола і закриває очі. Він знає, що до нього будуть по черзі підходити інші учасники і дотиком спробують передати одне з чотирьох почуттів: страх, радість, цікавість, сум. Про те, яке саме почуття йому буде передане, учасники домовляються наперед. Завдання – визначити за дотиками, яке почуття передавалось;

ж) „Знайомство руками”. Попарно учасники сідають один проти одного, закривають очі. Їх завдання: із закритими очима, обов’язково мовчки, зустрітися один з одним руками, „познайомитися”, потім „посваритися”, далі „помиритися” і „попрощатися”.

Таких ігор може бути багато. Основна їх особливість у тому, що вони дають змогу відпрацювати реальні почуття, створити стосунки між школярами у психологічно безпечній формі, зняти окремі конвенційні бар’єри у спілкуванні (тілесні, емоційні, сексуальні), дають досвід спілкування нетрадиційною мовою (почуттів, тіла, жестів тощо). Це дає можливість кожному учасникові проявити себе, побачити себе й інших з дещо незвичної точки зору. Ще один метод психокорекції – аутотренінг. Наш експеримент засвідчив, що його використання як засобу статевого і морального виховання ефективним буде лише тоді, коли навіювання не лише реалізується, але й приносить задоволення школяреві. А тому необхідно стимулювати реалізацію навіювань, заохочувати школярів при їх здійсненні.

Систему ігрових вправ, орієнтованих на навчання міжстатевому спілкуванню, ми назвали ігровим тренінгом. Мета тренінгу формулювалась для школярів однозначно: навчитись розуміти інших людей, бачити себе, розкривати себе тощо. Окрім цього, з учнями обговорювались обов’язкові умови проведення ігор, без дотримання яких тренінг результатів не дасть. В експериментальній роботі нами використовувались такі ігри: „Інтерв’ю”, „Міміка і жести”, „Метафора”, „Бачення інших”, „Стратегія в діалозі”, „Узгодженість” тощо.

На нашу думку, практичний психолог повинен стати координатором всієї роботи зі статевого виховання учнів, організовувати роботу всіх учителів, використовувати наявний потенціал загальноосвітніх предметів, а також можливості позакласної та позашкільної виховної роботи. Він має орієнтуватись у навчальних планах і програмах загальноосвітніх шкіл і виробляти рекомендації вчителям щодо оптимальної реалізації навчального матеріалу з метою формування майбутнього сім’янина.

Наші аргументи можна сформулювати наступним чином: а) шкільний психолог має найсуттєвішу теоретичну підготовку з даної проблематики; вона більш відповідає специфіці такої роботи, ніж підготовка вчителя-предметника; б) він озброєний методикою психодіагностики і психокорекції статевого дозрівання та виховання; в) за своїми функціональними обов’язками він координує роботу зі статевого виховання в школі; г) тісно співпрацюючи з педагогами-предметниками, надаючи їм консультації, шкільний психолог краще від будь-кого орієнтується на те, який програмовий матеріал вивчається в кожному класі; д) маючи справу з важковиховуваними учнями, розробляючи рекомендації щодо профілактики правопорушень серед школярів, психолог чітко орієнтується в тих відхиленнях у поведінці, в т.ч. статевій, які є найтиповішими для учнів школи; е) працюючи з батьками, проводячи соціологічні дослідження, психолог знає проблеми сучасної (до того ж конкретної) сім’ї, найкраще зуміє залучити батьків своїх вихованців у ролі союзників з формування у них рис і якостей, необхідних для майбутнього сім’янина; є) в силу свого шкільного статусу психолог сприяє формуванню позитивного ставлення в школі до складних проблем міжстатевих відносин.

Література:

Зайцев А. Г., Зайцев Г. К. Педагогика счастья (Валеология семьи). – СПб: Союз, 2002. – 320 с.

Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. – Минск: Пропилен, 2000.

Коменский Я. А. Великая дидактика // Коменский Я. А. Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. – 450 с.

Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М., 1971. – 420 с.

Руссо Ж. Ж. Эмиль, или О воспитании // Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. – 450 с.

Педагогические идеи Роберта Оуэна. – М., 1940. – 260 с.

Даденков М. Ф. Історія педагогіки. – К., 1947. – С. 129.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль: Тернопіль, 1994. – 358 с.

Филиппова Г. Г. Психология материнства. – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2002. – 240 с.

Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 43–103.

Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 31–55.

Русова С. Ф. Нова школа // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта, 1996. – С. 207–218.

Русова С. Ф. Націоналізація школи // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта, 1996. – С.293–297.

Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 191 с.

Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избр. пед. и псих. Про-изведения. – Т. 1. – М.: Педагогіка, 1979. – С. 202–277.

Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. – М.: Педа-гогіка, 1985.

Кон И. С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. – М., 1997. – 300 с.

Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. – 1964. – № 3. – С. 27–32.

Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. – К.: Рад. Школа, 1976–1978.

Бовуар С. Второй пол. – СПб: Питер, 1997. – 218