подій. Вплив природи на зародження і розвиток історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. (4, с.27). Проте вона ніде і ніколи не діє на все людство однаково. Нерівномірність впливу виявляється на місцевих особливостях людей, перш за все побутових і духовних, які виробляються у них під очевидним впливом природи. Взяті у своїй сукупності, ці особливості і складають народний темперамент. Серед основних стихій природи, що взяли участь у влаштуванні життя і формуван ні духовних понять східних слов’ян, слід відзначити безкрайні степові і лісостепові простори, густу сітку річок, порівняно помірний клімат та відкритий вихід до Чорного моря, яке служило географічною, політичною й господарською основою української землі. Безкрайність і багатство зручних для життєдіяльності вільних територій дозволяли родичам або співплемінникам при першому ж конфлікті або внутрішньоплемінному незадоволенні переходити на нове місце проживання. Ці фактори закріплювали в характері людей доброзичливість, незлобивість, миролюбство.
Формування гуманістичних традицій у предків українців проходило також під впливом суспільного устрою. Стародавні слов’яни (відомі з історичних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами. М.Грушевський, висвітлюючи сутність такого родового устрою, зазначає: "Роди жили окремо, “о собі”, як каже літописець як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люди сходилися на певні місця на ті ігрища святочні межи села, на судні “коповища”, де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі “город”, себто місце огороджене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро..." (З, с. 44).
Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому в житті слов’ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоврядування, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родова громада була об’єднана взаємним обов’язком родичів у матеріальній допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв’язок був обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв’язками між членами роду.
У східних слов’ян закріпились певні громадські стереотипи поведінки, серед яких найважливішими були реципрокація та редистрибуція. Саме ці процеси були в основі ранніх форм соціальних відносин, а їх головне призначення пов’язане з функціями захисту індивіда в системі роду.
З розпадом родових зв’язків (початок ІХ ст.) стародавні слов’яни почали об’єднуватись у територіальні або сусідські громади, що включали в себе кілька родин і володіли певною територією. Такі об’єднання називалися задругами або вервями і створювалися для здійснення спільних справ, у тому числі й допомоги нужденним. Єдність такої громади підтримувалась господарськими зв’язками.
2. Форми соціальної допомоги
Практика здійснення захисту в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були:
а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;
б) общинно-родові в рамках роду, сім’ї, поселення;
в) господарські.
а) Культові форми допомоги та підтримки
Серед культових форм допомоги дослідники історії соціальної роботи називають перш за все поклоніння певним предметам, що мали сакральні властивості, зокрема, кругу (колесу). Він означав перш за все оберіг від злих духів, був символом певної цілісності, стабільності і ґрунтовності.
Людина не відчувала себе відособленою істотою, а була певною єдністю з космічним простором, його продовженням. Вона не протиставляла себе природі, космосу, а включала себе і розчинялась в них.
У давніх слов’ян сакральні функції (часто спільно з громадськими) виконували волхви поганські жреці, віщуни, чаклуни. Часто вони ставали своєрідними “регуляторами” суспільних відносин. З метою відновлення благополуччя громади викривали людей, що приховували урожай, або негативно впливали на нього. “Полювання на відьом” завершувалось їх вигнанням або вбивством. Така традиція зберігалась в окремих селищах аж до ХІХ ст.
Оскільки діяння волхвів нерозривно пов’язані з ідеологією підтримки, це стало одним із чинників, що давало змогу після скасування поганських богів зберігати поганські традиції. Ось чому сакральна система підтримки існувала ще протягом трьох століть. Більш пізньою формою вшанування богів були братчини, що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувались святому покровителеві.
Пізніше це було традиційне корпоративне (вузько групове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами “вскладчину”, де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби. Свята були формою подяки богам за отримані блага, і, в той же час, виконували функцію мирного перерозподілу майна.
Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов’язаних їх сакральними установками, були родові обряди вшанування предків.
Вважалося, що померлі предки сприяли родючості та врожаю. і в день поховань і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню.
Ось як описує обряд поховання відомий історик М.Грушевський: “Про житє людське вірили, що воно не кінчиться з смертю: померші живуть далі, можуть з’являтися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто траплялося давнійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилі... Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилі, справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося “тризна”, при тім досипали могилу. (З, с.41 42).
До суспільних форм допомоги,
