У Х-ХШ ст. церковна практика допомоги розвивалась не тільки через монастирі, але і через парафії.

На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. У ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку від матеріальних допомог до виховання і перевиховання.

Парафія також була територіальною, адміністративною одиницею. Пам’ятки древньої письменності свідчать про те, що майже в кожній з парафій існували богадільні.

До особливо значимих форм парафіяльної благодійності можна віднести кредити з церковної казни грошей, хліба, насіння, які надавались окремим особам, а також громаді, часто під заставу майна. Для дитячої опіки при богадільнях влаштовувались притулки для сиріт і підкинутих дітей.

Таким чином, парафіяльна, благодійність була не тільки церковною, а й громадською, тобто переслідувана не лише релігійні цілі порятунок душі парафіян, але і мету соціальної підтримки та допомоги потребуючим.

Проте благодійність у Київській Русі, як вже зазначалось, мала не тільки позитивні сторони, а й створила гострі соціальні проблеми. Жебрацтво і злидарство у Київській Русі розглядались як свого роду необхідність, так як само його існування, згідно тодішніх уявлень, входило в плани Бога, щоб дати можливість тим, хто подає милостиню здійснити богопотрібну справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрісся до розмірів великого громадського лиха. Монастирі і княжо-боярські двори стали центрами, що приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут поживу. При багатих княжих дворах з’явились навіть особливі “штати” постійних жебраків.

Держава ж мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, сама ж при цьому виступила виключно в ролі приватного благодійника.

5. Теоретичні аспекти соціальної роботи та їх висвітлення у творах письменників княжих часів

Письменники княжих часів, поширюючи в народі науку Христову, виховуючи його в дусі християнської моралі, спонукали до опіки над знедоленими. Адже любов до Бога має сполучатись з любов’ю до ближнього, що виявляється, передусім, у справах благодійності, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт.

Такий підхід до підтримки нужденних простежується у творчості В.Мономаха, Феодосія Печерського одного із засновників Києво-Печерського Монастиря, Луки Жидята та ін.

Найбільш відомим було “Повчання дітям” (1117) князя В. Мономаха. Приводом для його написання стала зустріч із послами від братів, які схиляли до згоди на приєднання до міжусобної боротьби. Володимир відмовився порушити дану ним клятву і, залишившись наодинці, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму святого письма лягли в основу його “Повчання”. В результаті вийшли ґрунтовні настанови, як жити за заповідями Божими, головними з яких є три: каяття, сльози і милостиня.

Він закликав понад усе убогих не забувати, годувати їх і піклуватися за права вдів, милостиню творити щедру, адже це є початок будь-якого добра. В. Мономах звертав увагу на зовнішню поведінку людей, у якій мали проявлятись пошана до старших, сердечне ставлення до людей. Кожен християнин повинен відвідувати хворого, провести мерця в останню дорогу, вітатися зі всіма. В.Мономах був дуже гостинною людиною і вимагав, щоб обов’язок гостинності виконували також його діти. Від того, як будуть вшановувати гостя на батьківщині, залежить, яка слава буде йти про людину руську по всьому світу.

Схожі мотиви простежуються у творчості Луки Жидята, який звертав увагу на необхідність пам’ятати й бути милосердним до мандрівників, убогих, голодних, ув’язнених, сиріт (1, 111).

Найяскравішим прикладом втілення ідеалу людини, створеного письменниками княжого періоду серед церковних діячів був Феодосій Печерський. Ось як літописець Нестор описує побут Києво-Печерського монастиря, коли ігуменом в ньому був св. Феодосій. “Яких труднощів доводилось зазнавати ченцям, це тільки один Бог відає, людина цього не в стані оповісти. Їх пожива складалася з самого хліба та вода. Тільки в суботу та неділю вони їли сочевицю. Коли її не було, то яку-небудь іншу варену городину. Свої вбогі засоби до існування вони заробляли працею. Коли бувало великий Никон сидів разом з іншими й оправляв книги, то часто траплялось, що блаженний Феодосій пряв йому необхідні для цієї праці нитки. Такої великої він був простоти й смиренности. Учень Феодосія Іларіон умів дуже вправно переписувати книги” (1, 114-115). Від Феодосія Печерського збереглось одинадцять творів: два послання до князя Ізяслава Ярославича, вісім повчань і одна молитва. Короткі і разом з тим дивовижно проникливі, повні щирого співчуття до людей, вони є прикладом красномовства XI ст.

У посланні князеві Ізяславу Феодосій закликав бути милостивими у ставленні до всіх людей, незалежно від їх віри і національності.

Ідеї людинолюбства проглядаються також в “Ізборнику” Святослава 1076 року. Це збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. У “Слові деякого батька до сина свого”, що входить до його складу, розкриті загальнолюдські моральні норми у вигляді порад сину: зміцнюватись добросердечністю, поважати старших, перестарілих, не бути самолюбивим, не лінуватись, нагодувати голодного, відвідати хворого... Очевидно, “Слово...” належить невідомому київському книжнику, який був у хороших стосунках із упорядником “Ізборника...”.

У творі яскраво просвічується ідеологічна позиція автора “Слова...” як представника пануючого класу. Він вважає, що хороше виховання можливе і на службі в багатих, якщо вони дотримуються принципів братолюбства. Він відкрито попереджує юнацтво, щоб