Про „соціальне партнерство” між чоловіками і жінками в доісторичні часи розповідають легенди, пересказані деякими античними авторами. „Золотий вік” ґендерної гармонії описаний, наприклад, у відомій праці Гесіода „Труди і дні”. Той самий мотив домінує і в переказаній Платоном легенді про загибель Атлантиди. Платону належить переказ і іншої легенди – про „таємницю статі”, про первинну андрогінність – цілісність стародавньої людини, в якій наче б то рівною мірою вживалися обидва начала – і „чоловіче”, і „жіноче”. І про гріхопадіння цієї людини, що потягнуло за собою розпад на дві половини. Проте в давніх міфах не сказано ні слова ні про „природне” призначення чоловічої і жіночої статі, ні про ієрархічну підпорядкованість однієї статі іншій; вони говорять лише про їх взаємозв’язок – взаємозалежність.

Але це – доісторичні міфи, і багато дослідників не схильні їм довіряти. А тому доводять, що не було ні матріархату, ні архаїчного ґендерного партнерства – історія людства від самого початку формувалася як історія чоловічого панування і жіночої залежності. Таке панування чоловіків над жінками і позначається поняттям „патріархат”. Саме таку точку зору поділяє, наприклад, Е. Гідденс. Він твердить: „хоч ролі, які грають у різних культурах чоловіки й жінки, можуть суттєво відрізнятися, донині не виявлено такого суспільства, в якому жінки були б наділені більшою владою, ніж чоловіки” [2]. На його думку, загальна розповсюдженість патріархату зумовлена не пануванням чоловічої фізичної сили, а передовсім материнськими функціями жінок, оскільки до розповсюдження надійних засобів попередження вагітності жінки перебували цілком у полоні біологічних особливостей своєї статі. Часті пологи і постійні турботи по догляду за дітьми робили їх залежними від чоловіків, у т. ч. і в матеріальному відношенні.

В античному суспільстві панував принцип підпорядкування тілесного/жіночого начала розумному/чоловічому. Піфагор, наприклад, заявляв: „Існує позитивний принцип, який створив порядок, світло, чоловіка, і негативний принцип, який створив хаос, сутінки і жінку”. Арістотель, у свою чергу, роз’яснював: „Жінка – це самка через певний брак якостей... Жіночий характер страждає від природної дефективності ... Жінка є лише матеріал, принцип руху забезпечений іншим, Чоловічим началом, кращим, божественним”. Він називав жінку як „безсильного чоловіка” внаслідок якогось недоліку. Сократ говорив: можна вважати щастям, що ти народився чоловіком, а не жінкою. Платон твердив, що душі боягузливих і недостойних чоловіків після їх смерті переселяються в жінок.

На відміну від Спарти, де чоловіки і жінки мали майже рівні права, афінська жінка була позбавлена багатьох прав. Вона проживала на жіночій половині будинку (гінекеї), без дозволу не могла виходити з дому, тим більше без супроводу. Жінку часто називали „ойкуремою”, що означало щось середнє між знаряддям для дітородіння і річчю для догляду за господарством. До шлюбу афінянки жили в затворництві, лише зрідка виходячи з дому для участі в релігійних церемоніях. Та й після шлюбу, чим рідше показувалися жінки на людях, тим більше гордилися ними батько й чоловік.

Не вирізняється ґендерною терпимістю і християнство. Все, що пов’язано з плоттю, для істинного християнина гріховне, і вмістилище гріха – жінка. Земна жінка не рівня чоловікові. Вона гріховна, як гріховна її праматір Єва. Підпорядкований стан жінки закріплено в релігійних ученнях. У християнському вченні жінка – це джерело зла, корінь усіх гріхів, „ворота, через які входить диявол”. Не випадково саме жінки становили основний контингент жертв інквізиції.

З XI століття становище жінки почало покращуватись. У період хрестових походів багато жінок залишалося без нагляду чоловіків і зіткнулися з необхідністю самостійно розпоряджатися сімейною власністю. З другого боку, „перетворенню жінки на даму” сприяв і духовний ріст самих чоловіків. Багато з них поверталися з хрестових походів не лише зі здобиччю, але й збагатившись уявленнями про життя в інших країнах, де домінувало більш гуманне ставлення до слабкої статі. З часом певну стабільність в життя жінки внесла і сама церква – шлюбні закони повністю перейшли під юрисдикцію духовенства, яке засуджувало розлучення ще більше, ніж шлюби.

Основний культ епохи Відродження – здорова жінка, яка втілює ідею плідності й материнства. Ніколи до цього коханню і красі не приділяли стільки уваги. Після тисячолітнього релігійного аскетизму Європа переживала першу сексуальну революцію.

Де-юре рівність статей у суспільстві проголосила Французька буржуазна революція (1789–1794), але фактично в більшості європейських країн існувала ґендерна асиметрія в усіх сферах громадського і державного життя.

З середини XIX ст. питання про включення жінок в освітній процес стає актуальним в усій Європі, а з кінця 70-х років європейські жінки отримують доступ до вищої освіти.

У новій історії ставлення до жіночого питання в суспільстві було неоднозначним. На противагу ідеологам фемінізму, що зароджувався у другій половині XIX ст., А. Шопенгауер, Ф. Ніцше стверджували, що природа обдарувала жінку лише брехливістю, схильністю до зрад, невдячністю тощо. Жінка мусить мати хазяїна. Вольтер писав: „Жінка –