3. Просвітницька. Сексуальна соціалізація здійснюється за рахунок сексуальної просвіти, яка полягає в ознайомленні з різними (соціокультурними, фізіологічними, санітарно-гігієнічними, психологічними та ін.) знаннями з питань статі і статевого життя. Знання про реальний стан сексуальності, відповідність власної поведінки традиційним положенням – результат успішної сексуальної просвіти, яка через факти, інформацію про реальний стан справ підвищує сексуальну інформованість. Завдяки цьому підвищується й рівень сексуальної культури.

4. Дидактична. Відомо, що проблема сексуальної освіти і виховання синтетична. В результаті научіння з’являються навички, вміння, здібності.

5. Профілактична. Функція полягає в проведенні низки заходів з попередження порушень законів і правил, норм і звичаїв, властивих певному суспільству, запобігання сексуальному насиллю, венеричним хворобам, СНІДу, статевої поведінки, неадекватної з прийнятою в соціумі.

6. Функція перевиховання. Прагнення відповідати обранцю неминуче підштовхує на перевиховання з метою відповідності йому (їй) чи вирівнювання сексуальної культури.

7. Спонукаюча до самовиховання. „Немає ніяких інших стосунків між людьми, за яких так ясно „відчувався б зв’язок окремої особистості з усім людським родом”, – вважав Е. Дюрінг. З ним важко не погодитися. Зрозумівши це, людина починає прагнути до того, щоб не даремно прожити свої дні на Землі і вдосконалює себе і свою сексуальну культуру.

8. Комунікативна функція. В процесі статевого розвитку як об’єкт, так і суб’єкт сексуальної соціалізації стикаються з собі подібними, і за рівнем сексуальної культури, і за прагненням відповідати ідеалові. Спілкування між людьми сприяє комфортному існуванню.

9. Компенсаторна функція.

Не сподіваючись на можливість вирішити за допомогою безпосередньої сексуальної соціалізації всі проблеми підліткової сексуальності, можна висловити впевненість, що низка з них стане простішою для розв’язання. І приклад тут демонструють західні країни. Переконавшись у безплідності заборон і неефективності сімейної сексуальної соціалізації, більшість з них наприкінці ХХ ст. пішли шляхом створення суспільних систем сексуальної соціалізації дітей і підлітків. Сьогодні тут акцент робиться не на заборонах, а на переконанні, просвіті і вихованні. Виявилось, що сексуальна просвіта і виховання не прискорюють сексуального дебюту учнів: безпосередня соціалізація або віддаляє початок статевого життя, або робить його впорядкованішим. Сексуально активні школярі, які пройшли відповідний курс, менше ризикують, ніж їх менш освічені однолітки.

Саме тому сьогодні насторожують методи, покликані вберегти молодь від сексуальної активності, що ґрунтується на страху і соромливості:

1. Використання примітивних лозунгів і тактики залякування. Логіка пропагандистської кампанії з розпалювання моральної паніки є стандартною: а) констатація окремих тривожних явищ; б) їх інтерпретація в термінах „падіння моралі”; в) пошук винних (а завжди винен Захід, його спецслужби, які хочуть за допомогою контрацепції й сексуальної просвіти винищити український народ). Таким чином морально-педагогічна проблема – „Чи потрібні сексуальна просвіта і виховання” – переводиться у політичну площину національної безпеки держави.

2. Відсутність інформації про контрацепцію і постійні нагадування про неможливість знебезпечити себе від небажаної вагітності.

3. Підкреслювання негативних наслідків сексуальної активності і підміна фактів тенденційними думками шляхом надання дуже односторонньої інформації про такі суперечливі проблеми, як аборт, використання засобів і методів контрацепції.

4. Дезінформація і неточності у викладі медичних аспектів абортів, венеричних захворювань і сексуальних реакцій людини.

5. Відсутність обговорень гомоґендерної сексуальної орієнтації чи засудження подібної орієнтації як „нездорового” вибору.

6. Акцентування уваги на традиційних стереотипних уявленнях про чоловічі і жіночі статеві ролі.

7. Іґнорування сексуальності людей з різними відхиленнями.

Програми статевого виховання у школах, анкети, тренінги побудовані так, щоб розповісти дітям якомога більше про різноманітні відхилення від норми, збочення. Питальники насичені твердженнями про розповсюдженість збочень серед однолітків і в сім’ї, про дитячі й дорослі статеві злочини, дитячу проституцію, ранню вагітність. Тобто дітям дається забагато інформації про гріхи як про норму, що негативно відбивається на психіці дитини.

Якщо інтеґрувати зарубіжні і вітчизняні підходи, то базовою кінцевою метою сексуальної соціалізації стають профілактика і корекція високоризикованої сексуальної поведінки, сексуальне і репродуктивне здоров’я людини, підготовка до виконання сексуальних ролей, що є необхідним компонентом соціального здоров’я суспільства, а також захист дітей і підлітків від можливих сексуальних домагань.

Розглядаючи сексуальну соціалізацію, ми чітко диференціюємо три її складових компоненти: сексуальну просвіту, сексуальне виховання та формування сексуальної культури. Незважаючи на тісний взаємозв’язок цих трьох компонентів, вони суттєво відрізняються між собою. Їх ототожнення або недостатнє диференціювання часто буває однією з причин труднощів і непорозумінь, що виникають у вихованні дітей різної статі.

Загальновідомі слова А. С. Макаренка про те, що, виховуючи в дитині чесність, працездатність, щирість, звичку говорити правду, повагу до іншої людини, до її переживань та інтересів, тим самим виховують її і в статевому відношенні. Не заперечуючи справедливості даного формулювання, ми вважаємо, що не можна розуміти його надто буквально, не можна сексуальне виховання звести до морального, бо така тактика ні до чого доброго не приведе, що вже неодноразово доведено практикою виховання.

У науковій літературі тривалий час точиться дискусія з приводу того, коли проводити статеву просвіту, сексуальне виховання чи формувати сексуальну культуру. А. В. Петровський [56] вважав, що статеву просвіту необхідно було б розпочинати лише тоді, коли сексуальне виховання фактично завершується: у школяра сформований відповідний імунітет, а тому просвіта може бути вичерпною. При цьому,