Однак в умовах тоталітарного режиму було вчинено злочинний замах на святая святих української нації – мову. З цією метою закривали україномовні дитсадки, обмежували випуск українських книжок, газет, журналів, підручників, витісняли українську мову із середньої та вищої школи, державних установ, радіо, телебачення. Затоптувалась елементарна людська порядність, відкидались народні чесноти, зухвало ігнорувались норми християнської моралі.

Найгірше те, що облудні загальні постулати всупереч народній педагогіці й здоровому глузду сліпо переносились на мовознавство й методику української мови та шкільну практику. Нині Україна багата відданими народові талановитими лінгвістами, ученими-методистами, освітніми працівниками, які творять наукову українську методику. Українська мова, зберігаючи свою незалежність, властиві тільки їй самобутні риси, духовно-виражальне багатство, власну історію та всі інші домінантні властивості, має незаперечне право на існування і розвиток цілком самостійної методики викладання її в школі. На сьогоднішньому етапі створюються нові навчальні програми, альтернативні й різно-варіантні підручники для вільного вибору, гідні високому покликанню рідної школи.

Необхідно створювати методику викладання української мови альтернативного типу, вільну від будь-яких ідеологічних та політичних впливів, побудовану на абсолютно нових методичних принципах, новому мисленні. Під принципами розуміємо ті вихідні положення, які кладемо в основу наукової розробки методики викладання української мови в школі. Вони постали із норм християнської моралі, з живого словесного спілкування нашого народу й народної практики прилучення дітей та молоді до багатств рідної мови, розвиток загальнолюдських духовних цінностей (доброти, милосердя, порядності, чесності, любові до людини, поваги до старших, бережливого ставлення до краси природи, громадського майна тощо).

Українська мова – це феноменальний витвір народу. В результаті цього в основу її методики першим покладено принцип народності – репрезентації української мови як геніального творення розуму, серця, почуттів, усіх сфер багатогранної діяльності українців, берегині сім'ї, роду й українського народу. Виконуючи цей принцип, прищеплюємо учням любов до народного слова через широке використання всіх видів і жанрів українського фольклору, Біблії, творів красного письменства, прилучення до збирання скарбів народної мудрості.

Принцип природовідповідності враховує багатогранну природу дитини, природу мови в її фонетичному, лексично-змістовому, синтаксичному, стилістичному, інтонаційному розмаїтті, а також широких соціальних, економічних, політичних, науково-технічних, культурологічних, духовних та інших суспільних виходах. Не менш важливе й навколишнє середовище дитини, вміння спостерігати й передавати засобами рідної мови мальовничу красу й велич природи України [17].

Завдяки принципу історизму в навчанні рідної мови школярі мають змогу дізнатися про історію духовного життя нашого народу, цікаві відомості з історії мови, історичної граматики, розвитку лінгвістики та ін.

Рідна (материнська) мова прилучає кожного школяра до навколишнього матеріального й духовного світу, життя своєї родини, громади, етносу, що виступає як процес етнічної соціалізації особистості та належить до провідних принципів методики мови.

Під етнічною соціалізацією розуміємо процес становлення й розвитку особи як суспільно-національного індивіда, утвердження її як особистості, носія рідної мови, поступове включення її у мовне середовище, освітньо-культурне життя та виробничу діяльність, як основну силу свого народу, держави.

Цей принцип в методиці мови передбачає бажання українських дітей старанно вчитися, оволодівати засобами мовлення, її національними скарбами.

Дуже добре, що концепція мовної освіти включає культурологічний аспект. Адже загальна культура нації вирішальною мірою залежить від культури її мови. Рідна мова – це той важливий фактор збереження і творення національної духовності й національної культури. Так, суть принципу культуровідповідності полягає в неухильному забезпеченні високої грамотності та культури усного та писемного мовлення учнів у всіх сферах суспільного життя.

В загальному розумінні культура – це все позитивне, духовно щедре, що зближує та об'єднує людей, одухотворяє процес пізнання, оберігає людську честь і совість. Тому святим обов'язком вчителя є: вчити учнів етики спілкування, вибору влучних слів, чіткості, логічності, послідовності викладу матеріалу; вчитель повинен вчити школярів виразно читати, грамотно, охайно писати, спілкуватися у вузькому колі та виступати публічно, володіти діалогічним та монологічним мовленням, бездоганно складати ділові папери, вільно користуватися словниками, довідниками, дбати про збагачення словникового запасу учнів етнокультурознавчою лексикою. Не завадить на сучасному етапі вчити дітей основ українського ораторського мистецтва, елементів риторики, поетики, прищеплювати любов до всього духовного, тобто у своїй роботі використовувати тексти з Книги Книг (заповіді Божі, молитви, символи віри і т. д.). Одним із важливих принципів викладання української мови є принцип єдності, наступності та спадкоємності поколінь, адже рідна мова передається з давніх-давен, від старшого покоління молодшому, з молоком матері діти плекають та успадковують милозвучну мову.

Принцип єдності, наступності і спадкоємності поколінь передбачає спрямування учнів засвоювати кращі взірці та надбання української мови в усьому її розмаїтті, збереження чистоти рідної мови та відродження і розвиток українських мовних традицій (пошанного "Ви" у звертанні до старших, слів ввічливості типу: "пан", "пані", "панове", "добродій", всіх форм вітання: "Слава Україні!", "Боже, помагай", "Христос воскрес!", "Слава Ісусу Христу!" і т. д.) [17]

Малоефективною залишиться методика української мови, якщо в ній не буде задіяний принцип емоційності. Емоційність