З розвитком мовлення тісно і органічно пов'язане насамперед питання інтелектуального розвитку особистості. Не випадково практично всі видатні психологи і педагоги приділяють велику увагу інтелектуальному розвитку дитини засобами мови. Якщо оглянути дослідження таких всесвітньо відомих педагогів, як Я.А.Коменський, К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський, то всіх їх об'єднує те, що вони були не тільки видатними педагогами, а й учителями рідної мови, методистами, авторами навчальних і художніх книг з рідної мови для молодших школярів.

Пізнання мови на різних її рівнях (фонетичному, словотвірному, лексичному, граматичному) є джерелом різнобічних знань, засобом розвитку мислення, мовлення, духовного збагачення людини. Йдеться про розвиток мовної, а точніше, мовленнєвої особистості. Це поняття, яке сьогодні досить часто зустрічається в наукових дослідженнях із психології, зокрема, з психолінгвістики та лінгводидактики. Мовленнєва особистість – це людина, яку розглядаємо з точки зору її готовності виконувати мовленнєві дії, той, хто привласнює мову, для кого мова є мовленням. Мовленнєва особистість характеризується не лише тим, що вона знає про мову, а й тим, як вона може її використовувати. Готовність до мовлення дуже велика, і людина психічно формується одночасно з формуванням цієї готовності.

Готовність суб'єкта використовувати мову у своїй діяльності можна назвати мовленнєвою здібністю. У сучасній психології розроблено модель мовленнєвої здібності. В ній закладено, з одного боку, найважливіші складові мовної системи, а з іншого – основні види мовленнєвої діяльності – слухання і розуміння (аудіювання), говоріння, читання й письмо.

Відомі такі рівні мовленнєвої здібності, які вчитель має брати до уваги у процесі професійної діяльності:

1. Рівень правильності (дотримання мовних норм, нормативність мовлення);

2. Рівень швидкості – обґрунтований розподіл мовленнєвої дії в часі;

3. Рівень насиченості – багатство словника і граматичних форм, виражальних мовних засобів, які виходять за межі мінімуму тих мовних засобів, які необхідні для досягнення звичайного рівня;

4. Рівень адекватного вибору – йдеться про вибір можливих форм на основі адекватності висловлювання програмі, задуму, ситуації спілкування, зорієн-то-ваності на слухача, його можливості у сприйнятті словесної інформації [5].

Маємо визначити те, що провідна мета початкової мовної освіти, яка полягає, насамперед, у мовленнєвому розвитку школярів, нерідко просто декларувалася і, залишаючись непідкріпленою на технологічному рівні, була далекою від реалізації. Це стосується, зокрема, і того специфічного завдання, яке стоїть перед початковою ланкою загальноосвітньої школи і полягає у формуванні в учнів загальнонавчальних навичок, важливою складовою яких є загальномовленнєві уміння й навички. Це навичка аудіювання (слухання мовлення і розуміння його), власне говоріння, читання й письма. Усе це – складові навчальної мовленнєвої діяльності, вони є водночас і видами цієї діяльності. Безумовно, у виконанні завдань, які стоять перед початковою мовною освітою, ми будемо органічно поєднувати теорію мовленнєвої діяльності, яка передбачає орієнтацію на чотири фази мовленнєвої дії (орієнтування, планування, висловлювання, контроль і корекція висловлювання) з традиційним підходом до розвитку мовлення школярів, який ґрунтується на знаннях і вміннях щодо основних мовних одиниць. Йдеться про удосконалення (а в роботі з шестилітками – формування) звукових і на цій основі – нормативних орфоепічних навичок: про збагачення, уточнення й активізацію словникового запасу школярів; про удосконалення граматичного ладу дитячого мовлення.

Аналіз психолого-педагогічної та лінгвістичної літератури дає підставу зробити висновок, що розвиток зв'язного мовлення займає провідне місце в організації навчально-виховного процесу молодших школярів. Дослідження особливостей мовно-мовленнєвого розвитку в початковій школі є, на наш погляд, перспективним і актуальним.

1.2. Сучасні підходи до методики читання в початкових класах

Перш ніж навчати першокласників грамоти за Букварем чи Азбукою, треба вже в перший день навчання ввести в їхнє життя справжню дитячу книжку і познайомити з нею, як з співрозмовником. Тоді, щоб почути і зрозуміти мову цього співрозмовника, вони захочуть оволодіти грамотою і основними якостями читання: правильністю, швидкістю, осмисленістю, виразністю. Без установки на таке бажання успішно формувати вміння читати неможливо!

Якщо вчитель хоче оволодіти сучасною методичною системою читання йому потрібно, перш за все, перебудувати свідомість і прийняти як обов'язкову умову той факт, що саме дитяча книжка, тобто матеріальний об'єкт в єдності всіх його компонентів, а не просто текст, тобто вирваний із спілкування один компонент – хоч і найважливіший, найголовніший, але для дитини непрацюючий, поки вона не читає, а тільки вчиться читати – знаходиться в центрі навчання читання в початковій школі.

Навчаючи дітей букв за Букварем чи Азбукою в 1-му класі, потрібно пам'ятати, що читати – означає спілкуватися з книжкою, а не з вчителем, тому що процес читання, як процес будь-якого спілкування, може включати тільки двох суб'єктів: а) того, хто говорить, і б) того, хто слухає. І навіть якщо тих, хто слухає багато (клас, аудиторія, стадіон), кожен з них сам і тільки сам слухає того, хто говорить. Ніхто за нього цього зробити не може.

Тим, хто говорить при читанні книги (і будь-якого тексту взагалі) є не вчитель, а автор тексту чи автор тексту в співтоваристві з