1) організаційні (інструктаж, нормування, розпорядчі акти);

2) спеціальні (наради, конференції);

3) соціально-психологічні (формування суспільної свідомості, моральне стимулювання, вплив на основі традицій, створення відповідного морального клімату, методи соціологічних досліджень);

4) економічні (матеріальне стимулювання, економічне планування).

Якщо в якості критерію взяти функцію, яку виконують самі способи впливу, то методи соціального управління поділяються на:

А) методи регламентації ( розробки і застосування положень, посадових інструкцій і інших документів, які регулюють діяльність членів колективу): регламентація, орієнтація, організація, інструментація і т. ін. При створенні регламентів необхідно дотримуватись ряду технологічних прийомів:

- нормування необхідно поєднувати із стимуляцією (моральною і матеріальною) і ефективними санкціями за порушення певних норм;

- норми повинні відображати останні досягнення науки і прогресивний досвід;

- норми не повинні бути надмірно жорсткими або надто вільними;

- регламенти не повинні бути надто детальними, щоб не пригнічувати ініціативи виконавців;

- нормативи необхідно розробляти адресно з метою досягнення особистої відповідальності;

б) розпорядчі (адміністративні) методи, які використовуються для корекції системи і оперативного уточнення завдань управління, для вдосконалення організації і спрямовані на розв’язання конкретних завдань.

Технологія використання цієї групи методів включає такі заходи:

- чітке визначення цілей і завдань;

- підбір виконавців на основі їх особистісних якостей, потенціалу;

- передача завдань, розподіл повноважень;

- забезпечення виконавців засобами, створення для них оптимальних умов для виконання завдання;

- створення системи спільної праці шляхом налагодження міжособистісних стосунків та взаємної зацікавленості в результатах роботи;

- узгодження та координація окремих видів роботи;

- забезпечення єдності поглядів і цілеспрямованості усіх членів організації; контроль за ходом виконання поставлених цілей, завдань і розпоряджень;

в) процедурні методи, які розглядаються в плані основних етапів організаційної діяльності.

Особливу групу методів в технологіях соціального управління становлять методи вирішення конфліктів. Усі вони поділяються на дві групи: методи прямого і методи непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів.

До методів прямого вирішення конфліктів відносяться:

- педагогічний (метод переконання);

- адміністративний (супроводжується покаранням, переведенням чи виключенням конфліктуючого із колективу).

До методів непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів відносяться методи:

Виходу почуттів: якщо людині надається можливість висловити свої негативні почуття без перешкод, то вони поступово зміняться на позитивні.

Емоційного заміщення: головне – дати людині можливість відчувати себе справді скривдженою, підмітити її позитивні якості і висловити думку, що людина з такими якостями і конфлікт – несумісні.

Авторитетного третього: хороша думка про особи конфліктуючих передається через третю (авторитетну для обох сторін) особу.

Оголення агресії: учасникам конфлікту дають можливість відкрито виступити один проти одного при третій, нейтральній стороні.

Вимушеного вислуховування: учасники конфлікту повторюють думку опонента, оскільки дуже часто конфлікт виникає від “глухоти” опонентів.

Зміни позицій: опоненти міняються ролями і таким чином пробують знайти вихід із ситуації.

Технічний (розширення духовного горизонту без відома учасників конфлікту ): конфлікт записується на магнітофон. Обов’язкова умова – аналіз запису суперечки з формулюванням висновку.

Література:

Антология социальной работы. В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. – М.: Сварогь – НВФ СПТ, 1995.Гаврилова К.В. Воспитание человечности. – Минск, 1985.

Гребенников И.В. Основы семейной жизни. – М., 1991.

Гурски С. Внимание, родители: наркомания. – М., 1989.

Азаров Ю.П. Семейная педагогика. –М., 1989.

Актуальные проблемы социального воспитания. Научн.-метод. бюллетень (Спец. выпуск к международному семинару) №6. –М.: Запорожье: Госкомитет СССР, 1990.

Педагогика: Учеб.пособие /Под ред. П.И.Пидкасистого. – М., 1995.

Педагогічна майстерність /Під ред. І.А.Зязюна. –К., 1997.

Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М., 1982.

Теория и методика социальной работы (в вопросах и ответах). Отв.ред. А.М.Панов, Е.И.Холостова. – М., 1997. – 163с.

Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учеб.пособие. – М.: Академический Проэкт, 2000.

Технології соціально-педагогічної роботи: Навч.посібник /за заг.ред.проф. А.Й.Капської. – К., 2000.

Турчанинова Ю.И. Педагогическая техника и мастерство учителя. – М., 1987.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб пособие для студ.высш.учеб.заведений. – М.: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2000.