Стверджуючи, що протягом життя душа людини причетна як її тілу, так і духу, Р. Штайнер спеціально розглядає особливу "духовну спадковість". Людина, на його думку, входить в світ з певними душевними завдатками, які вона успадковує не від своїх предків, а від самої себе – це життєвий шлях її душі у минулому. Тому власне "Я" людини формується, як рахують філософи-антропософи, на основі того, що дала природа і що приносить навколишній світ, але оскільки "людський дух є повторенням самого себе" в цьому конкретному житті, то кожна дитина в процесі біосоціальної взаємодії внутрішньо вільна. "Свобода є вчинок з самого себе", – пише Р. Штайнер [8, 80]. Тобто весь час діє самобутній принцип: духовна зрілість передує фізичному. Тому, перш ніж у дитини сформуються ті або інші анатомо-фізіологічні можливості (наприклад, для ходьби, праці, учбової діяльності, спілкування з однолітками), у неї необхідно розвинути душевні сили – інтереси, потреби, бажання, прагнення в цій області, вона повинна співпереживати різним процесам і явищам у світі природи і суспільного життя.

Втілення антропософських ідей в практиці вальдорфських шкіл зовсім не створює в них ситуації асоціальної поведінки дітей. Навпаки, діти тут готуються до активного життя в соціумі: ґрунтовно вивчають історію світових культур, природний цикл предметів. Багато часу приділено вихованню ремеслом, художньою творчістю. Загальним законом для вальдорфських шкіл є гетеаністичнкий метод пізнання: пізнавати світ, пізнаючи себе, і пізнавати себе, пізнаючи світ. Він виступає і своєрідним принципом соціалізації: зрозуміти себе, щоб розуміти іншу людину, побачити багатство і неповторність її душі; щоб відкрити красу і досконалість навколишнього світу. Таким чином, соціалізація в дусі антропософської концепції не передбачає ні стресового "викидання" дитини в соціальне середовище, ні покладання надії на стихію соціалізуючого міжособового спілкування дітей. Вона вибудовує систему (звичайно, не абсолютно безперечну) дбайливого розгортання духовного життя особистості і переходу від суб'єктивних переживань внутрішнього світу до духовного проникнення в соціальний світ. Така особистість, на переконання вальдорфських педагогів, не попаде сліпо під вплив різних політичних, економічних і навіть релігійних тенденцій, а діятиме в соціумі як самобутня, вільна людина.

У західній психології проблема соціалізації розробляється переважно в руслі психоаналізу й інтеракціонізму. Згідно психоаналізу, соціалізація – це входження нібито спочатку асоціального або навіть антисоціального індивіда в суспільне середовище і адаптація до його умов. Інтеракціонізм описує соціалізацію як наслідок міжособової взаємодії людей, що веде до їх згоди через взаємно конформну поведінку [9, 199].

Нас же більше цікавить розуміння процесу соціалізації особистості з позицій вітчизняної психології.

2.2. Вітчизняні концепції соціалізації особистості

Соціалізація особистості є складним, багатоплановим і суперечливим процесом взаємодії суспільства і особистості. Тому не випадково ця проблема здавна була в центрі уваги філософії і соціальної психології. Проте ідеологічним стержнем концепції соціалізації нерідко виступало прагнення теоретично обґрунтувати і реалізувати на практиці різні соціальні механізми цього процесу, особливу роль певним чином організованого середовища і специфіку інститутів суспільства в країнах з різною соціально-політичною орієнтацією.

Діалектико-матеріалістична концепція соціалізації у філософії і соціальній психології досліджувала соціалізацію як цілісний і універсальний процес в єдності філо- і онтогенезу.

Дослідники М.В.Демін, Н.П.Дубінін і А.Ф.Поліс розглядають соціалізацію як процес соціальної еволюції людини, в якій відбувається вирішення суперечності між біологічним і соціальним через перетворення біологічного. Такий підхід цілком правомірний, оскільки людина детермінована суспільством на різних рівнях своєї взаємодії з навколишнім світом, і соціалізація виявляється вельми різноманітно.

Перший рівень: "організм – навколишнє середовище". Як приклад можна послатися на численні медичні дані, які свідчать про те, що головною сучасною причиною неврозів і соматичних захворювань є численні конфлікти в соціальному середовищі (у сім'ї, трудовому колективі, сфері спілкування, дозвілля, в транспорті і т.д.); іншими словами, людина спочатку залучається до життя в суспільстві як живий організм в навколишньому середовищі.

Другий рівень соціалізації: "суб'єкт – об'єкт", тобто взаємодія між суб'єктом дії і пізнання і предметним світом. Для цього рівня характерні процеси "опредмечування" і привласнення. Найважливішим проявом цього рівня є оволодіння дитиною мовою як суспільним засобом комунікації. З її допомогою вона залучається до норм і цінностей суспільства, до його духовної культури.

Третій рівень соціалізації: " особистість – суспільство". Це вищий рівень детермінації. Він характеризує засвоєння особистістю складної системи відносин в суспільстві: соціальних вимог, правил, очікувань. На його основі складаються мотиви поведінки, установки, які особистість повинна засвоювати, щоб існувати в даному суспільстві. Так, Б.Г.Ананьєв відносить соціалізацію до всіх процесів формування людини як особистості, її соціального становлення, включення особистості в різні системи соціальних відносин, інститутів і організацій, засвоєння людиною знань, норм поведінки що історично склалися, і т.п.

Б.П.Паригін розглядає соціалізацію як весь багатогранний процес олюднення людини, що включає біологічні передумови і безпосередньо саме входження індивіда в соціальне середовище і передбачає: соціальне пізнання, соціальне спілкування, оволодіння навиками практичної діяльності, включаючи як предметний світ речей, так і всю сукупність соціальних функцій, ролей, норм, прав і обов'язків.

Безперечну значущість представляли роботи філософів соціальних психологів кінця 70-х – почала 80-х років, присвячені проблемі особистості як суб'єкта діяльності і спілкування, її саморегуляції і цілісності процесу її становлення.

Проте численні роботи в рамках діалектико-матеріалістичної методології представляли формування особистості як результат зовнішніх соціально-економічних, морально-політичних і зовнішніх обставин. Отже, в самому процесі формування особистості головна увага зверталася на те, щоб захистити, уберегти вихованця від поганих впливів і спеціально організовувати продуктивні зовнішні впливи. Але при цьому випускалася з уваги своєрідність самої